Я думала лише про Даміра.

Про його погляд, що затримувався на мені й дитині надто уважно. Про його голос — спокійний і жорсткий водночас. Про те, як він стоїть у дверях, ніби контролює простір самою присутністю. Про те, як він ставить запитання про Руслана й робить вигляд, що це просто перевірка безпеки, хоча я відчуваю: це не лише про безпеку.

І від цієї думки мене ніби вдарило струмом: мені стало соромно так сильно, що захотілося пірнути з головою, аби вода змила цей бруд із думок. Як я можу думати про нього частіше, ніж про того, кого називала чоловіком? Як я можу дозволяти собі тепло, коли всередині має бути лише порожнеча й бажання помсти?

ПОКОХАТИ ВОРОГА - ЧИТАТИ ТУТ