Добрий вечір! Пишу відгук в рамках марафону  Тетяни Гищак на книгу “Пригоди Рудого” , автор – Юлій Череп.

Починається це досить непересічне дитяче оповідання з нарису благополучного життя великого, товстого, флегматичного рудого кота перської породи. Підвіконня між горщиками орхідей, миска, повна їжі, власний кошик у кутку затишної вітальні… Але воно обривається просто у першому розділі – і Рудий потрапляє у вир карколомних пригод на вулицях міста. Спочатку здається, що вгодоване домашнє створіння приречене – але незабаром він зустрічає вуличних котів, добродушного Кузьму, який колись так само, як і Рудий, був свійським, і зухвалу Машку. Далі – пошук їжі, даху над головою, суперництво та порятунок, і навіть… кохання.

Мені сподобалося внутрішнє зростання головного героя: його шлях від безтурботного хатнього улюбленця, найгіршим кошмаром якого було побачити мишу уві сні – до кота, здатного вижити на вулиці, без усіх звичних вигод, проявити відчайдушну сміливість, великодушність і турботу. Лінія з красунею-кішкою Кірою, яка також опинилася поза власним домом – мила і зворушлива, показує Рудого ще й здатним на самопожертву заради благополуччя того, кого любить. Сподобався погляд на метро з котячої точки зору – тоді було дійсно страшнувато за них. Цікаво виписаний сіамський кіт Баро – сухий, холоднокровний ватажок, якому навіть вдячність за врятоване життя не заважає провадити жорсткі розрахунки.

Недоліки твору, на мою думку – інколи трохи кострубатий текст, одномірні діалоги, зайві пояснювання, що шкодять безпосередності сприйняття. Навіть справжній екшн поданий рівно, без відчуття напруги. Ось окремі уривки, які для мене, як читачки, відчутно гальмували динаміку: “Вони з Кузьмою швидко підняли мешканців будинку і повідомили страшну новину.”, “бачив, як сусід гасив їх гараж і ліз всередину, аби врятувати цуценят, що жили там з народження“, “вдруге його вмовляти поквапитися вже потреби не було”, “Рудий мовчки побіг за ним. Ставити питання було ніколи.” Або: “Біжимо швидше, зараз звалиться дах.” – не завадило б поставити знак оклику, аби передати екстремальність моменту. І заключний епізод пожежі, коли Кузьма і Машка бачать друга, якого вже не числили серед живих, вийшов трохи розтягнутим і тому не таким емоційно сильним, як міг би.

Незначні, але помітні мовні огріхи: “породиста персійка” – звучить тавтологічно; речення на кшталт –  “Розповіла історію, з якої він дізнався…”, “Кіра була така рада, що закружляла на місці. Емоції переповнювали її” – надто клішовані. Або в описі гострого епізоду з м’ясником: “Він встиг таки полоснути Рудого ножем. Натовп кинувся до пораненого.” – не одразу зрозуміло, чи йдеться про того чолов’ягу, чи про кота.

Але все це – радше відносно дрібні стилістичні хиби, які не переважують гарного сюжету про пригоди, дружбу та пізнання себе й життя. Короткий твір – 15 розділів, 26 сторінок – читається швидко та залишає по собі добре відчуття. Дякую автору!