Скільки себе пам’ятаю, я завжди писала вірші. Поки ти маленька, це виглядає мило. Тебе ставлять на стілець на родинних святах, просять щось прочитати, аплодують і кажуть, яка ти талановита. Але в цій милоті губиться головне питання: навіщо ти пишеш. Поезія в дитинстві сприймається як прикраса, як доказ обдарованості, а не як необхідність.

Це моє особисте переконання, але справжні вірші не народжуються зі світу рожевих поні. Вони з’являються з болю. З чогось темного й глибокого всередині, з того, що шукає виходу. Або воно прорветься словом, або виллється у крик, істерики, мовчання чи саморуйнування. Для мене письмо завжди було компенсаторною річчю. Я писала, щоб не плакати. Писала, щоб не кричати. Писала, щоб вижити посеред шторму подій.

І саме тут виникає головна проблема поезії. Нікому не цікавий чужий біль. Нам важко витримувати навіть власний, не кажучи вже про чужий, ще й загорнутий у метафори, паузи і таємні сенси між рядками. Поезія вимагає співпереживання, а не споживання. Вона просить зупинитися, вслухатися і впустити в себе те, від чого зазвичай тікають.

Якщо подивитися на життя поетів, яких називають великими, стає очевидно, що поезія рідко народжується з благополуччя. Хвороби, репресії, війни, внутрішні злами, депресії, втрата близьких, досвід приниження або ізоляції часто стають ґрунтом, з якого проростає текст. Не тому, що страждання робить людину талановитою, а тому, що в моменти крайньої напруги слово стає єдиною формою самозбереження. Поезія не прикрашає біль, вона його утримує, щоб він не знищив автора зсередини.

Для читача ж поезія часто незручна. Вона не дає простих відповідей, не працює як фон і не гарантує полегшення. Чужий біль не розважає, він вимагає зусилля. Саме тому вірші здаються надто темними, надто складними або надто особистими. Вони не універсальні і не завжди впізнавані. Те, що для автора було актом порятунку, для читача може виглядати як зайва оголеність або надмірна відвертість.

Поезія справді часто цікава лише поетам або тим, хто сам хоча б раз стояв на цій межі. Тим, хто знає, що іноді слово є не формою самовираження, а формою самозахисту. Вона не для масового схвалення і не для швидкої реакції. Вона для себе, для внутрішньої роботи і для тих, хто готовий дивитися в темряву, не відвертаючись.

Можливо, саме в цьому і полягає її чесність. Поезія не намагається бути зручною чи популярною. Вона просто говорить правду. І цього, насправді, більш ніж достатньо.

P.S. До речі, я дописала збірку віршів, яку писала з 2012 року. Якщо вам відгукується поезія як простір філософії, болю і чесності, запрошую до прочитання: https://booknet.ua/book/aporya-b444791