Я не вмію писати «просто історії».
Мені завжди мало сюжету — я хочу, щоб між рядками було життя.
Я пишу про біль. Про втрати. Про жінок, які мовчать, коли в них всередині кричить цілий всесвіт. Про кохання, яке приходить не тоді, коли зручно, і не до тих, до кого можна.
Іноді мені пишуть:
— «Після вашої глави я не могла заснути»
— «Я плакала, бо впізнала себе»
І знаєте… це не лякає. Це означає, що я торкнулася серця.
Мої героїні не ідеальні. Вони помиляються, тікають, бояться, зляться, люблять не тих і не так. Але саме в цьому — правда. Бо життя не пишеться рівними рядками.
Я не обіцяю легких історій.
Але обіцяю — щирі.
Якщо вам близькі книги, після яких хочеться трохи помовчати…
Якщо вам подобається, коли історія залишається з вами довше, ніж остання сторінка —
ласкаво прошу в мій книжковий світ ?
Напишіть у коментарях:
? Ви читаєте, щоб втекти від реальності — чи щоб знайти себе?