І напишуть в легендах — у той день він одягнув корону.
Не під звуки фанфар і не серед оплесків.
Він зійшов на трон крізь вогонь, попіл і дощ, що змивав імена з облич загиблих. Камінь під його ногами був теплий від крові, а місто — колись величне — вмилося кров’ю його ворогів.
І влада стала в його руках.
Вона не просила дозволу.
Вона не питала згоди.
Вона просто була — важка, пекуча, невідворотна.
Корона тиснула, мов вирок.
Трон приймав його, немов долю, від якої не втекти.
І в тому полум’ї, серед руїн і тіл, народився новий порядок.
Та чи хотів він влади?
Чи прагнув трону, зведеного з кісток і страху?
Чи мріяв стати тим, проти кого підняв меч?
Історія запам’ятає його як переможця.
Легенди назвуть його володарем.
Але лише він один знав —
якою ціною було здобуто цю корону
і чи не стала вона найстрашнішою з усіх поразок.