Книга завершена

Книга "Спадкоємці. Потрійна несподіванка" завершена та надійшла у продаж. Запрошую до читання)

Уривок:

Чоловіка мені треба — так каже мама. Знаю, якби був батько, то заступився б за дітей. От тільки не хочу я зв'язуватись з будь-ким, а надійного ще не зустріла. 

Виходимо у двір і в обличчя дме прохолодній осінній вітер. Затягую блискавку куртки до самого підборіддя і прослідковую, щоб у дітей теж було все гаразд. Зранку пішов гарний дощ, тому під ногами калюжі і ми намагаємось вдало їх обійти. Я тримаю Марійку за руку, хлопці вирвались уперед, щось тихо між собою перешіптуються. 

Дім наш недалеко, хвилин десять йти. Але оминути магазин не вдається, Марійка домагається чого хоче, і я купую їй шоколадку. 

В квартирі пахне випічкою. Мама моя сьогодні має вихідний, і вирішила нас побалувати. Допомагаю дітям роздягнутись, і брудну куртку Богдана відкидаю убік. Потім треба попрати.

- Ану покажіться бабусі, мої хлопчики, - з кухні виходить мама і починає оглядати дітей. Вона охає, побачивши подряпину на носі у Діми, і стурбовано підтискає губи. - Негідники малі. Немає на них управи.

- Вони теж отримали, - гордо каже Діма. - Богдан Макара так штовхнув, що той куртку подер. А я Тарасу ледь в око не зацідив.

- Шкода, що мене там не було, - потирає ручки Марійка. - Від мене вони б отримали.

- Все, ідіть у свою кімнату, переодягайтесь, - командую і підштовхую їх вперед. - Потім приходьте на кухню, поїсте, перед тим як робити уроки. 

Діти слухняно зникають за дверима, а ми з мамою прямуємо на кухню. Стомлено сідаю за стіл і потираю обличчя. Мама підходить до духовки, лише трішечки відкриває дверцята і заглядає всередину. 

- І чим смачним будеш нас балувати? - запитую вдавано весело. Розминаю плечі, намагаюсь позбутись від напруги, що скувала мене ще в школі. - Пахне смачно.

- Захотілось шарлотку з яблуками. Хлопці її люблять, - відповідає і закривши духовку розвертається до мене. Спирається на стільницю і спрямовує на мене запитальний погляд. - Як завжди, нічого не змогла добитись?

Вона вже знає, що щось вимагати від директора школи немає сенсу. Я вже не вперше з ним розмовляю, але як завжди він лише скидає з себе відповідальність. Боїться зв’язуватись з батьком Макара. 

- Я не знаю, що робити, - від безвиході мій голос зривається. - Напевно прийдеться перевести хлопців у іншу школу. Я не хочу, щоб мої діти постійно страждали.

- І Марійку прийдеться забрати, - нагадує. Вони ж трійнята, їх не можна розлучати. - А їй це не сподобається. Знаєш, як вона звикла до однокласників, вчителів. У неї там повно друзів.

- Так, - неохоче киваю. - Вона буде протестувати. А вона з характером, з нею сперечатись важко. Як чогось не захоче, не змусиш. Може її залишити, а лише хлопців перевести? 

Дивлюсь на маму з надією, що вона підкаже, що робити. Вона підходить, сідає напроти і тягнеться через стіл, стискає мою руку. Цей незначний жест допомагає мені почуватись краще, знаю, що в мене є підтримка.

- Трійнята мають бути разом, це моя думка, - каже впевнено. - А хлопцям треба навчитись оборонятись. Це життя, вони мусять за себе постояти. Так вже вийшло, що вони не мають батька, який би їх захистив.

- Тільки не починай зараз ці розмови, - дратівливо шикаю, і зиркаю на двері, переконатись, чи не йдуть діти. - Це зараз не допоможе вирішити проблему. 

- А знаєш, моя колега на роботі вчора розповіла, що вони записали свого внука у спортивний клуб, навчатись карате. От що допоможе. Коли ті бешкетники зрозуміють, що наші хлопці можуть постояти за себе, вони самі відчепляться.

- Гарна ідея, але в нас немає грошей на гурток карате. А вони досить дорого коштують.

- Так, але саме ця група безкоштовна. Якась благодійна акція для бідних сімей. Треба глянути в інтернеті, - мама бере з підвіконня свій телефон і активно щось на ньому клацає, примруживши очі. - Як же ж вона називається? Здається “Сила” і щось там ще. Ось, - радісно викрикує і подає мені свій телефон. - “СИЛА_ТИ”, вони набирають дітей до п'ятнадцятого жовтня. Залишилось зовсім мало часу. Тому не тягни. Спробуй записати хлопців туди.

Я ігнорую слова мами і уважно вчитуюсь у рядки. Перш ніж діяти, треба дізнатись, що це за клуб і чи не потрібно якісь внески робити. Бо у нас навіть на мінімальний внесок немає грошей. 

“Спортивний клуб “СИЛА_ТИ” запрошує діток шкільного віку до безкоштовної групи для занять з карате.” висвітлюється віконце “Записатись у групу”, але я вагаюсь. Ще трохи гортаю сайт, перечитую відгуки і дивлюсь декілька викладених роликів. Виявляється цей клуб досить престижний, один з найкращих у місті, і дуже дорогий. Треба покладатись на велику вдачу, щоб мої діти потрапили туди безкоштовно.

- Чому ти ще думаєш? - перериває мої роздуми голос мами. - Чого ти боїшся? Це гарний шанс для Богдана і Дмитрика.

Кидаю на неї короткий погляд, але так нічого не відповідаю. Не знаю, що мене зупиняє. Але чомусь справді відчуваю легкий страх. Це наче крок у щось невідоме. 

Та зрештою відкидаю усі сумніви і повертаюсь до віконця з заявкою. Тисну на неї і вводжу дані про дітей, такі як ім'я, вік, рівень підготовки в даному виді єдиноборства, свій номер телефону. А потім тисну на кнопку «Оформити заявку». 

Все, діло зроблене. Тепер тільки чекати.

#завершена_книга

#спільні_діти

#зустріч_через_роки

https://booknet.ua/reader/spadkomc-potrina-nespodvanka-b443539?c=4855336&p=1