Улюблений момент з проди!

— Стоп. Чому це вони вдвох роблять завдання? Я хочу бути в парі зі Сашком. — Мона намагається забрати фотоапарат, але я вперто стою на своєму. Не їй це вирішувати. 

— Бо я так сказав, ясно? Чи ви думали, що переведетеся посеред семестру і будете права качати? Подякуйте, що я взагалі погодився взяти вас на цей курс. — Бутницький стає між мною та Моною і я знову відчуваю себе в безпеці. 

— А що мені робити? — Вона розуміє, що не в стані його залякати, тому починає давити на жалість. Втім, не на того напала. Її очі, як у Бембі, професору до одного місця. 

— Реферат напишете, шановна. Ви на ногах встояти не можете. Хіба я можу довірити вам свій фотоапарат? — Божечки, забери мої слова назад. Цей чоловік геть не зануда. Він її попустив своїми жартиками за декілька хвилин. Невже у мене зʼявився союзник проти цієї нахаби? 

— Це несправедливо! — Мона гучно вдаряє «хворою» ногою по плитці. 

— Ви одужали. Магія! — Бутницький глузливо підіймає руки вгору, що змушує її знітитися і почервоніти. 

— Не зовсім, все ще болить, — продовжує свою гру дівиця. — Сашко, проведеш мене додому? — Я відвертаюся, бо мене зараз знудить від цих двох. 

— Яке додому? В травмпункт. Оскільки офіційно у нас ще йде пара, то я за вас відповідальний. Підете зі мною. — Не встигає вона обуритися, як Ян Дмитрович бере її за руку, підморгуючи мені. 

— Але ж…

— Ніяких заперечень. Це вже вирішено, Моно. — Дівчина здається, адже викладач на голову вищий від неї. Добре, що Ян позбавив мене цієї неприємності. Не знаю, чи я б могла терпіти її ще бодай мить. Цього разу цокіт каблуків Мони звучить як рай для вух. Це звук її поразки, яку я неодноразово прокручуватиму у своїй голові цього вечора. 

Якщо вас зацікавив уривок, то запрошую вас до прочитання мого роману "Вороги кохання".