Коли я відкрив файл з її фотографіями, я не очікував, що затримаюся. Зазвичай обличчя в досьє — це просто тло. Дані. Вік. Професія. Походження. Слабкі місця.

Та коли я дивився на фото Діани… Усередині мене щось чіпляло знову й знову.

Молода. Красива. Не в тому штучному сенсі, до якого я звик, а по-справжньому красива. Очі — розумні, не порожні. Погляд — не навчений, чесний. Вона ще не знала, як виглядають зсередини чоловіки на кшталт мене.

І тоді я ухвалив рішення, яке слід було одразу розпізнати як помилку, як слабкість, як щось неприпустиме.

Я вирішив залишити її у своєму домі.

Не відправити в орендовану квартиру під охороною.

Не видати гроші й документи.

Не сховати десь на периферії.

Оселити в своєму домі. Поруч із собою. Поруч у часі й просторі.

Я навіть сформулював це для себе раціонально: це лише посилений контроль і безпека, без зайвих очей і вух. Усе логічно.

Але правда була значно простішою й небезпечнішою: я не захотів, щоб Діана зникла з мого поля зору. Не хотів задовольнятися лише фотографією.

Потрібно було вже тоді зрозуміти, що ця перша реакція не принесе мені нічого доброго.

Коли Діана сиділа тієї ночі в моєму кабінеті з дитиною на руках, усе одразу пішло не так. Катастрофічно.