Хай,

Останнім часом «Хроніки Пі і Ца» виходять рідше.

І ні — це не тому, що я їх закинула. І не тому, що мені “набридло”.

Насправді причина значно менш драматична… і значно складніша.

«Хроніки» дійшли до того етапу, де текст уже не можна писати “на автоматі”.

Це не перші розділи, де герої знайомляться, світ розкривається, а автор ще може трохи схитрувати.

Це зона, де кожен новий шматок історії щось ламає або щось загоює.

А таке не пишеться швидко.

Я багато думаю.

Про персонажів. Про наслідки. Про те, що вони вже пережили — і що їм ще доведеться витримати.

І головне — я не хочу писати фальшиво.

Не хочу “просто дати розділ”, якщо він внутрішньо порожній.

Іноді я не пишу — бо слухаю історію.

Іноді — бо даю героям дозріти.

Іноді — бо мені самій потрібно трохи відстати, щоб не зламати те, що для мене важливе.

Ще одна чесна річ:

«Хроніки» — це не легкий текст.

Вони емоційні. Вони болючі. Вони вимагають включеності.

А я не завжди готова заходити туди “на п’ять хвилин між справами”.

Це як розмова, на яку не йдуть, коли всередині шум.

Я знаю, що чекати важко.

І знаю, що мовчання автора може дратувати.

Але для мене повільно — краще, ніж неправдиво.

«Хроніки» нікуди не поділись.

Вони просто зараз дихають глибше.

І я дуже ціную тих, хто залишається поруч у цій паузі.

Дякую, що ви зі мною)

Бо іноді чекання — теж частина історії.

Питання:

А вам важливіше, щоб розділи виходили частіше — чи щоб вони виходили тоді, коли готові?