На цей пост мене надихнув відгук від читачки під книгою “Серце колібрі”. 

Пані Любов написала: “Хочеться, щоб якомога більше читачів прочитали цю книгу, бо тема вдівства, на жаль, буде актуальною найближчі роки точно. І так важливо давати шанс на життя, в першу чергу собі-людині, яка пережила таку втрату. Не замикатися, звертатися до спеціалістів, переживати біль не на самоті, не ставити на собі хрест, ховаючи себе заживо. Не думаю, що рідні, які на небесах, хотіли б, щоб жива людина обирала собі шлях в нікуди.

Тому книга однозначно варта як часу та коштів, так і уваги більшої кількості читачів. Можливо, для когось стала б поштовхом для змін і руху вперед…”

Я згодна з кожним словом пані Любові, тому що саме цей зміст вкладала в основу книги. 

Хоча вона не про війну, але тісно переплітається з нашим трагічним сьогоденням. Навколо багато скалічених доль. Кожен страждає по-своєму. Втім, зараз я хочу поговорити про сім'ї, які вимушено розділені вже довгі роки, і для яких свята — це не привід для радості. А навпаки, ці дні для них є одними з найважчих у році…

Поки чоловіки на фронті вибивають ворога, їхнім дружинам не до святкувань. Їм не хочеться придбати нову сукню на Новий рік. Немає бажання прикрашати дім, ялинку і складати меню. Вони не планують відпочинок в горах, бо знають, що його не буде, адже хтось має стояти за нас всіх горою перед навалою орди.

В ці дні дружини військових почуваються ще більш самотніми, аніж щодня. Вони посміхаються лише заради дітей, аби створити для них краплину свята. Та насправді в їхніх головах панує лише одна думка: “Господи, коли це все вже закінчиться? І я знову піду на роботу”. Життя закрутить мене звичним колесом турбот, яке вимотує, але водночас допомагає боротися з вічним очікуванням завершенням війни й поверненням рідних додому.

Однак, найважче в ці дні вдовам, в серці яких вже немає очікування. Лише біль і спустошення від почуттів до коханої людини, які роздирають душу зсередини.  Їхній біль важко відпустити, а спогади щасливого життя неможливо забути... Цей тягар прибиває до землі, провокуючи спустошення в грудях і небажання жити БЕЗ НЬОГО. Однак попри все, треба рухатися далі, підіймати на ноги дітей й давати собі шанс на життя. Саме про це моя книга.

Вона не ванільна. Болісна, щемка, справжня… Але водночас пронизана щирим коханням, яке здатне пробити всі стіни й дати надію на краще. Я буду невимовно рада, якщо бодай для однієї людини вона стане поштовхом до руху вперед, попри все.