Хай.

Є такий дивний момент наприкінці року, коли світ раптом вирішує, що ти — бухгалтер власного життя.

Сідай. Рахуй. Аналізуй. Виводь KPI душі.

Скільки зробив?

Скільки досяг?

Чи став кращою версією себе, бажано з оновленням 2.0?

А якщо я… не хочу?

Не хочу відкривати нотатки з пунктами:

— «мала б»;

— «не встигла»;

— «треба було більше»

Не хочу писати списки досягнень, бо вони завжди виглядають або як самовихваляння, або як доказ у справі «чому я недостатня».

Не хочу казати собі «я молодець», якщо насправді іноді я була просто втомлена. А іноді — розбита. А іноді — трималась з останніх сил.

І знаєш що?

Це нормально.

Бо є роки, які не для зростання.

Є роки — для виживання.

Роки, де головне досягнення: — я тут

— я дожила;

— я не зламалась остаточно;

І це не «мало».

Це, чорт забирай, багато.

Продуктивність — дуже зручний культ.

Він обіцяє контроль.

Мовляв, якщо ти весь час щось робиш — з тобою все гаразд.

Але правда в тому, що іноді найчесніший стан — це пауза.

Без планів.

Без підсумків.

Без потреби комусь щось доводити, навіть собі.

Новий рік не зобов’язує тебе:

— починати нове життя;

— ставити цілі;

— ставати «кращою версією».

Можна просто перейти межу календаря і сказати: — я ще тут. І цього досить.

Можна не рахувати. Можна не підбивати. Можна не підсумовувати.

Бо життя — не таблиця в Excel.

І ти — не звіт, який хтось перевірятиме.

І якщо твій єдиний підсумок цього року звучить як: — я вижила, то він абсолютно легітимний.

А все інше — якщо захочеться.

Не зараз.

Не під дзвін келихів.

І точно не «тому що треба».

Питання:

А у вас цей рік був про досягнення — чи про те, щоб просто вистояти?