— Де твій телефон?
— В сумочці… — я ковтнула, опустила очі й почала ритися.
Звісно ж, у мене там було все, крім того, що треба прямо зараз: ключі, помада, чек якийсь, серветки, дріб’язок… Пальці плуталися. Від нервів. Від того, що він стоїть поряд і дивиться, ніби стежить за кожним моїм рухом.
Ліфт тим часом м’яко зупинився. Двері роз’їхались — і нас зустрів холод парковки.
— Ось… — нарешті я витягла мобільний.
І навіть не встигла нормально його підняти, як Герман вихопив його з моєї руки.
Швидко. Спокійно. Так, ніби це його телефон.
— Германе, ти що… — я тільки почала, але він уже набирає якийсь номер.
Палець ковзає по екрану впевнено, без вагань. Я навіть не встигла запам’ятати цифри. І в ту ж секунду у нього в кишені задзвонив телефон.
Короткий, стандартний рингтон. Я застигла. Ясно. Так він дізнався мій номер.
Герман відхилив голову набік, глянув на мене — і в його очах промайнуло чисте задоволення. Хиже. Переможне.
Він повернув мені телефон — але так, ніби робив ласку.
— Тепер ти від мене не втечеш, квіточко. — голос низький, твердий. — Я наберу тебе після зустрічі. Нам є про що поговорити.
А потім підійшов ближче — один крок, і я вже відчула його тепло, цей холодний дорогий парфум, і те, як він перекриває мені простір.
https://booknet.ua/book/vikradenii-b446236

— От що, — кажу вже я, сама не вірячи, що це звучить моїм голосом. — Ми тебе викрадаєм.
Сідай у машину.
Іра навіть пістолетом ткнула в бік авто, хоч по ньому було видно, що страху в чоловіка немає. Він лише ширше усміхається.
— Хіба таким цукерочкам можна до рук зброю брати?
— Можна-можна! — Іра прискає від сміху, і я разом з нею.
— І які у вас плани на мене, дівчатка? — тягне він.
— О, тобі має сподобатись! — Іра киває на мене. — Лілька тебе трахне!
Не хвилюйся, ніхто про те не дізнається, твоя чоловіча гідність не постраждає! Зараз зупинимось десь подалі у лісочку…
— Навіщо ж морозити собі найважливіші частини тіла? — він хмикає. — Я все одно додому збирався. Поїхали до мене?
Посилання