Вітаю!

 Як і обіцяла нова глава "Полювання на Місяць" опублікована. Приємного читання.

-----------------------------------------

Посиланя на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827

-----------------------------------------

– Один раз це: нечастий випадок, другий, співпадіння, третій закономірність, четвертий це вже правило, п’ятий лиш підтвердження правила, – проговорив Сова якимсь тихим і проникливим в тоном, оминув голограму, та вирячився на мене не відриваючи погляду спідлоба. Він підходив до мене все ближче та ближче, я задкую, але натикаюсь попою на вівтар.

 Йой, а тікати-то нікуди, бо позаду вівтар, а так нас тримає невидимий бар’єр, мені крізь нього не пробитися. В мене аж волося на потилиці заворушилося від переляку. Невже, все ж Сова піддався під вплив лісовика, чи просто в блондина прокинулись хижачці нахили.

 Йой, а я беззбройна.

 Я якось була глибоко поглинута своїми думками та переживаннями – так не зрозуміла, як опинилась сидіти на вівтарі. Він що мене підсадив сюди, щоб зручніше було з’їсти? А що? Кому вівтар, а кому стіл зі смаколиком, ото ще б святкову скатертинку постелив.

 Сова схилився до мене і прикривши очі почав повільно, схилявся все нижче і нижче аж до шиї, чим змусив мене задрати голову.

– Йойки, не кусай мене, будь ласка! Я не смачна! – пискнула я.

 Бо я вже відчувала лоскіт його дихання на моїй шкірі.

– Навіть не збирався. Просто хочу зрозуміти, чим ти така цікава тій погані. Пахнеш як звичайна людина. Ти ж навіть не вроджена мисливиця. Чим ти так його притягнула? Він наче тебе залишив, як десерт, з’їсти останньою, щоб потім смакувати тобою, – продовжував лоскотати мені нерви…цей…от хто він?

 Я нервово ковтнула ком застиглий в горлі. Ну молодець, в принципі я сама вина, що мене зараз зжеруть, сама довго гралася з як виявилося не мисливцем, а добрячим собі хижаком.

 Моє серце здавалось зараз вистрибне з грудей. Я нервово вкусила нижню губу.

– Припини, будь ласка, ти занадто близько! – сказала я та хотіла пнути його між ніг, щоб він схаменувся, але на томність, сама боляче вдарилась ногою. Так наче я з переляку поцілила не по паху, чи по нозі, а по де чому металевому.– Йой, боляче! Ти що металевий?

– Пробач, не хотів лякати, – і він відсунувся від мене з задумливим виразом на прекрасному обличчі.

 Я полегшено видохнула і намагавсь віддихатись, бо навіть з переляку дихати забула, а ще погладжувала пришиблену ногу.

– Да що з тобою?! Тримай свої ікла при собі! – обурилася я, відчуваю як лице червоніє.

– Пробач, мене інколи заносить...Я не кусаю…– сказав Сова, і знов різко нахилився до мене, прошепотів на вухо аж дрижаки мені пішли по шкірі: – …якщо не просять.

 Я пискнула, заверещала, здригнулася та почала його бити кулаками.