Відшукалося часу й натхнення забабахати оповідання у космічній тематиці. Залишу тут уривок, пікчу та запрошення! Дякую за увагу!

Колись чув про симфонію космосу… Від одного мисливця за головами, котрий відбився від Гільдії та став буквально головорізом. Не дивлячись, що з ним я до цього не один раз вів справи, на нього полював десь тиждень, після чого пробив у його тілі смертельні рани пневмозброєю.

Наша фінальна сутичка відбулася на схилах Гіректеріанського кратера на планеті… Хіба не однаково, на якій планеті? Це просто камінь у космосі, де у ньому дірі дали ім’я. Не в них зараз справа, а в тому, яка то була атмосфера. Дійсно космічна.

Довга ніч, крижана поверхня, схил скелясто-льодяний. Нас з усіх сторін розриває льодяним сніговієм. Десь на цьому тлі купа супутників, ніби розкидані тарілки. Переслідування тривало недовго, бо він отримав поранення та пробоїну у скафандрі. Кисень у нього майже на нулі.

Вдалося заманити у пастку та напасти із засідки, адже нащо мені і без того зайвий ризик при полюванні на екстремальній планеті? Старий головоріз осів у модульній базі, а коли вийшов виконувати буденні справи для підтримання рівня життєдіяльності, в цю мить налетів з темряви я. Зброю мій ворог не встиг вихопити, і за це поплатився життям.

Десь після сотні метрів втечі в нікуди, поранений звір зістрибнув у кратер. Звісно, я підійшов зі зброєю напоготові, й трохи відступивши у бік від траєкторії втікача. Потреби не було у цьому — жертва прокотилася метрів десять, впершись боком у валун. Там він і лежав, чекаючи на останній постріл.

Налаштувавшись автоматично на його частоту, мені кортіло почути останні слова старого товариша...