Рецензія написана в рамках марафону від Тетяни Грищак.

Твір невеликий за обсягом, але насичений образами та несподіваними поворотами. Вже з перших сторінок авторка знайомить нас із головним героєм — типовим «мажором»: батьки забезпечили його квартирою, самі відпочивають за кордоном, а він марнує час на наркотики й нічні перегони дорогами. Зрозуміло, така безкарність не може закінчитися нічим добрим.

Під час одного з таких заїздів герой збиває людину. Замість того щоб викликати поліцію, він ухвалює рішення, підказане радше голлівудськими фільмами, ніж здоровим глуздом: ховає тіло в багажник і вирушає до закритого котеджного містечка, аби там спокійно вирішити, що робити з «трупом».

Та саме тут історія ламає очікувану кримінальну лінію. «Труп» виявляється живим — більше того, балакучим і дивовижно спокійним. Читач готується до чергового трилера з панікою та спробами замести сліди, однак авторка раптово переводить оповідь у зовсім іншу площину: перед нами людина, яка, здається, не здатна померти.

Поступово цей дивний пасажир починає розповідати про своє життя — а точніше, про низку власних смертей. Його історії не звучать як сповідь чи повчання, але крок за кроком вибудовують нову систему координат для головного героя. Через страх, відразу й наростаючий жах «мажорчик» змушений прожити досвід, до якого не був готовий, і зіткнутися з тим, від чого раніше його захищали гроші та безкарність.

Коли я читала цей момент уперше, в моїй уяві спливли образи з «Пісочного чоловіка» Ніла Ґеймана — Орфей і той самий середньовічний персонаж, на якого уклали парі Сон і Смерть. Ці асоціації ніби складаються в нового міфологічного героя, випадково перенесеного в сучасну реальність.

Зіткнення з незбагненним стає для головного героя точкою зламу. Його життя змінюється — або, можливо, просто звертає в нове річище. Чи буде цей шлях правильним, вирішувати лише йому самому.