Цікаво, що люди самого Кертіса, схоже, налякані по-справжньому саме своїм господарем. Я ніякого впливу від його чарів не відчуваю, коли широкими кроками наближаюсь до входу в лабіринт. І після цього – також. Туман, що клубочиться навколо – просто туман, і він розсіюється при наближенні до галявини, відкриваючи фігуру Кертіса, що стоїть між могилами.

- Я чекав не тебе, - глухо говорить він. Кертіс у повних обладунках, незважаючи на роль жерця, яку зібрався сьогодні виконувати.

- Сумніваюся, - зупиняюсь кроків за десять до нього. Пасма туману рідшають за його плечима і я бачу дитячу фігурку, що сидить на одній з могил. – Адже не для моєї матері ти так вибрався?

Кертіс криво посміхається. Дитина за його плечима уважно водить руками по могильній плиті, ніби вивчаючи надписи.

- Що тобі до цього? – несподівано запитує. – Як гарний син, ти мав би радіти тому, що я хочу для неї. Її молодість і краса минули марно, вона знала лиш обов’язок, а за якихось десять років помре. Зі мною Агата матиме все те, на що заслуговує – юність, нове життя, яке зможе прожити правильно. Те, що мала би, якби її батько не зробив помилку – мою любов, мою турботу… я подбаю, щоб вона не пролила жодної сльози.

- Вона ніколи не заплатить цієї ціни.

- Знаю, - хмикає Кертіс. – Я заплачу замість неї. Щастя жінки – не в тому, щоб вирішувати, а в тому, щоб коритися.

- Ти обрав не ту жінку. Моя мати ніколи не була безвільною лялькою, і ніколи не дасть тобі тієї покори, яку ти хочеш. Дивно, що за стільки років ти не зрозумів, ким вона є.

Сутінки густіють, і туман білуватими язиками стелиться в нас під ногами. Обличчя Кертіса майже не читається у тьм’яному світлі.

- Отже, стане такою, як я хочу. –Вагомо припечатує він. – Я сподівався уникнути твоєї смерті задля неї. Однак вона не є непереборною обставиною.

Він витягає меча з піхов...

"Рука, що гойдає колиску"