Вона сиділа поруч, спиною до бортика, руки на плитці, мокре волосся зібране абияк, очі блищать — то від алкоголю, то від цієї її внутрішньої “правди”, яка завжди лізе назовні, коли розслабляється.
— Ну… — тягне вона, дивлячись на воду. — Ти ж зрозуміла, що на твоєму Льоші світ не закінчується?
Я одразу зрозуміла, куди вона хилить.
— Я й раніше знала, що член є не тільки в Льоші, Іра, — зітхаю. — Просто… у перший раз зважитись важко. Розумієш?
— На що саме?
Я на секунду замовкла.
— На зраду, — кажу тихо. — Герман виходить зараз… мій коханець.
Іра навіть не намагається стримати реакцію.
— Боже, аби так і було й далі! — вона аж піднімає очі вгору, ніби молиться. — Ти його тіло бачила? Це ж суцільний гріх, а не чоловік. Він з усіх тут най… — вона шукає слово і знаходить своє: — найбррутальніший.
Я фиркаю, але усміхаюся.
— І я думаю, — Іра нахиляється ближче, — у ліжку він тебе не розчарував, я права?
— Ой, Ірка…
— Ну так чи ні? — підморгує.
Я відвертаю погляд на воду, на ці дрібні хвильки, і відчуваю, як щоки знов теплішають.
— Навіть занадто… — тихо кажу я.
Іра задоволено киває.
— О, я так і думала.

— От що, — кажу вже я, сама не вірячи, що це звучить моїм голосом. — Ми тебе викрадаєм.
Сідай у машину.
Іра навіть пістолетом ткнула в бік авто, хоч по ньому було видно, що страху в чоловіка немає. Він лише ширше усміхається.
— Хіба таким цукерочкам можна до рук зброю брати?
— Можна-можна! — Іра прискає від сміху, і я разом з нею.
— І які у вас плани на мене, дівчатка? — тягне він.
— О, тобі має сподобатись! — Іра киває на мене. — Лілька тебе трахне!
Не хвилюйся, ніхто про те не дізнається, твоя чоловіча гідність не постраждає! Зараз зупинимось десь подалі у лісочку…
— Навіщо ж морозити собі найважливіші частини тіла? — він хмикає. — Я все одно додому збирався. Поїхали до мене?
Посилання