ЙОЛЬ. Потойбчні казки

Замітає снігами Йоль, завиває хуртовиною Йоль, і зима вискалюється, стиглими пальцями морозними дерева обіймає, кригу на гілках залишаючи.

Страшний Йоль.

Жертва йому потрібна. Кров потрібна. Гаряча, дівоча. Інакше згубить озимі, замете селище, поховає під саваном сніговим, ніхто не врятується, ніхто не виживе.

Кому в Йоль у заметіль іти? Кому пісні з хуртовинами співати-завивати? Кому шкуру вовчу хутром назовні на плечі накинути доведеться? Бояться дівчата, плачуть, а час жереба все ближче.

І як прийде той час — то в хаті відьми старої, карги дикої, зберуть дів на виданні, одну красивішу за іншу, розстелять на лаві ведмежі шкури, коси дівам — що нареченим — розплетуть. Сидять красуні, сльозами вмиваючись, шкіра алебастром світиться, немов перли, зуби їхні, губи — пелюстки троянд, очі — самоцвіти, а волосся — ніби шовк заморський. Співає тихо відьма, мружиться — колись і сама на лавці сиділа, та пощастило їй, не випала доля моторошна нареченою зимовою бути. Пощастило.

А за вікнами хлопці зграйкою — у кожного наречена в хаті тій клятій, змовилися цього року вони, що кого б не вибрав Йоль, усе одно рятувати підуть від хуртовини, від морозу та від лютої смерті на вітрі стиглому. Як виведуть люди дівчину, як у ліс заведуть та кинуть там, до дерева прив'яжуть, так і з'являться рятівники. Не віддадуть більше нікого в руки зимі сніжній, у пащу Йолю проклятому.

Вивели наречену зимову — бліда як сніг, сльози висохли від вітру колючого, але в очах — прірва, відчай так і хлюпає хвилею зеленою, малахітовою. Красива діва, станом тонка, кісткою вузька, волосся — золото червоне. Сорочка на ній із вишивкою сріблястою, на плечах — вовча шкура хутром назовні, на голові — вінець із камінчиків самоцвітних, виблискують вони під променями сонячними, відблисками яскравими спалахують.

— Енніка моя... — Наречений нещасний шепоче, губу до крові прикусивши. В очах його чорних злість затята — не віддам, мовляв, свою наречену Йолю проклятому.

Повели дівчину, мати білугою завила, насилу додому відтягли. А хлопці іншою стежкою вглиб лісу вирушили, в обхід — знали вони, де зимове дерево росте, до якого Енніку прив'яжуть на поталу хуртовинам і хуртовині.

Енніка ж не плаче, не стогне, мовчки йде, сніг босі ноги коле, наче голками, але наче й не відчуває холоду вона. Обпоїли діву травами чаклунськими, от і не мерзне вона. Та й страх минув — усміхатися почала, невдовзі пісню заспівала. Ллється голос дзвінкий, веселить душі тих, хто темрявою себе марає, Йолю жертви носить. Радіють люди — коли наречена зимова долю свою прийняла, то й весна прийде тепла, рання, пшениця зійде добра. Буде врожай улітку...

Ось і ялина — стара-стара, стовбур її часом поїдений, що зморшками — старче обличчя. Гілки широкі, голки на них темно-зелені, і сніг ними встелений, здається — візерунок то на килимі білому.

Підвели діву, прив'язали міцно, але перед тим роздягнули — щоб Йоль тілом молодим її милувався. А діва знай собі співає-радіє, одурманена травами.

Залишили діву, пішли люди. Незабаром і хлопці з'явилися на галявині, сором'язливо очі ховають, розв'язуючи Енніку. А та регоче, божевільна, руки — крижані, в очах — паморозь. Не зелені вже вони, сині — немов тінь на снігу. І волосся побіліло. Немов посивіла діва.

Як зрозуміла, що відвести її хочуть, завила дико, зуби оскалила, забилася в руках нареченого свого, не впізнаючи хлопця. Він Енніці шкуру на плечі накидає, діва ж скидає її, ніби жарко їй. Ударила нареченого, вирвалася, скалиться звіром лютим, а на віях і бровах — крига.

Хлопці й розбіглися зі страху — хто куди. Злякалися. Зрозуміли — не повернути вже Енніку, забрав її Йоль проклятий. Один наречений нещасний не став тікати — до останнього із зимовою нареченою боровся, а як ослаб, так і розірвала його нечисть.

На ранок знайшли його — руки-ноги відірвані на гілках розкладені, нутрощами дерево прикрашене, а голова на верхівку ялини насаджена. Не врятував Енніку хлопець і себе згубив.

Але люди про те не шкодували — гарна жертва Йолю вийшла. Навіть краща, ніж у минулі роки. То й багатий урожай буде.