В цьому розділі ми дізнаємось як звати Санту

— Довго я буду чекати, поки ти мене поцілуєш? — відкрив він одне око і усміхнувся, ніби зловив мене на злочині.
Я різко почервоніла. Як школярка.
Він потягнувся, ліниво, як кіт, і в цьому було стільки впевненості, що мене знов накрило.
— Я, звісно, не проти, щоб на мене так дивилися, — хрипло сказав він, — але я краще ще раз почую твій голос, коли ти кінчаєш…
Його усмішка була нахабною. Він знав, що мене це чіпляє.
Він повільно перевернувся набік, наблизився до моїх губ. Я відсунулась трохи назад, бо почувалась ніяково.
Тоді він просто перевернув мене на спину і навис зверху.
— Чекай! — випалила я. — Може… давай поговоримо… і взагалі, мені у душ треба! І… як тебе звуть?
Він хрипло засміявся.
— Вночі тобі це було неважливо, квіточка… як і мені, — хтиво усміхнувся.
І все одно поцілував.
https://booknet.ua/book/vikradenii-b446236

— От що, — кажу вже я, сама не вірячи, що це звучить моїм голосом. — Ми тебе викрадаєм.
Сідай у машину.
Іра навіть пістолетом ткнула в бік авто, хоч по ньому було видно, що страху в чоловіка немає. Він лише ширше усміхається.
— Хіба таким цукерочкам можна до рук зброю брати?
— Можна-можна! — Іра прискає від сміху, і я разом з нею.
— І які у вас плани на мене, дівчатка? — тягне він.
— О, тобі має сподобатись! — Іра киває на мене. — Лілька тебе трахне!
Не хвилюйся, ніхто про те не дізнається, твоя чоловіча гідність не постраждає! Зараз зупинимось десь подалі у лісочку…
— Навіщо ж морозити собі найважливіші частини тіла? — він хмикає. — Я все одно додому збирався. Поїхали до мене?
Посилання