Фрагменти майбутніх глав книги про Лію та Остапа

Всім привіт. Я нарешті дописую літню історію "Літо поза мережею". Одна глава книги буде зовсім не літньою. 

Тож, кілька фрагментів: 

29 глава

Лія вдихнула повітря та усміхнулась.

— Рідний Київ, — сказала та подивилась на мене, — ти звикнеш тут. А зараз ходімо до метро. Нам їхати до центру лише хвилин десять, ну може п’ятнадцять. Не більше.

— Ось так швидко?

— Угу. — Лія усміхнулась і ми пішли до метра. Я дивився по сторонах. Йшли по тротуару вздовж дороги. Машини проїжджали швидко, люди кудись поспішали. Хтось розмовляв телефоном, хтось слухав музику, йдучи. І це все так незвично. Ніхто не усміхається, не вітається, бо не знають один одного. Не те, що в селі кожен знає хто ти та що. І спробуй не привітатися, так образа буде на все життя. А головне, що чутки про вагітність Лії якось зникли. Що зробила бабуся Дарина не знаю, але про Лію ніхто більше не говорив.

Ми дійшли до якихось дверей, за ними сходи йшла вниз. Спустились, Лія показала метод платежу. Як саме заплатити та пройти. І я зрозумів, що без Лії краще у метро перший час не їздити. Зайшли на станцію. І бачу як поїзд швидко несеться на станцію. Поїзд приїхав, ми зайшли у вагон. Людей було багато. Двері зачинились. І почув голос з динаміків “Двері зачиняються, наступна станція Гідропарк”.

За десять хвилин ми дійсно вийшли на станцію Хрещатик. Людей було дуже багато. У селі якщо порахувати людей буде і то менше, ніж на цій станції.

— Тут загубитися раз плюнути, — прошепотів я, але Лія мене почула.

— Не хвилюйся, я з тобою… — вона оглянула станцію, — нам туди.

Вона взяла мене за руку та потягла як маленьку дитину у праву сторону. У швидкому темпі дійшли до ескалатора. Я подивився на нього. “Чому я це все бачу вперше за все своє життя?” Промайнуло у голові.

— Раджу взяти за поручень, щоб надійно стояти.

Ми поїхали вверх та побачили, що на іншому ескалаторі, який їде вниз пробіг чоловік. Лія подивилась на нього та закотила очі. А після пояснила, що вважає таких самогубцями. Бо бігти це останнє, що можна робити.

Ми вийшли на вулицю зразу світло засліпило очі, навколо людей було як на ярмарку та шум. Я зупинився майже біля виходу. Лія подивилась на мене.

— Все добре?

— Все незвичайне, а так то все добре, — Лія усміхнулась.

— Тоді ходімо, — Лія взяла мене за руку. Ми пішли повільно цією шумною вулицею. Я дивився навкруги і все це було таким незнайомим і таким цікавим водночас.

30 глава

№1

Я одягнувся у сорочку та піджак і джинси. Сказав, що так буде зручно. А потім подивився на Лію. Вона одягнена у джинси, футболку та сіру худі. Білий наплічник через одне плече. Зачіску не робила, а просто розчесала волосся.

—  Ну, що першокурснику, поїхали за знаннями, —  сказала вона та усміхнулась.

—  Гарного дня вам. І Остапе, якщо що, то дзвони Лії чи мені. Добре?

—  Так, звісно.

Ми з Лією вийшли на вулицю. Сьогодні прохолодно. Я вдихнув повітря, воно не таке як в селі. Тут воно якесь важке, як для мене.

—  Тобі на маршрутку. Он у ту сторону, —  Лія показала направо, —  а мені на метро в іншу сторону.

—  Тобто тут ми з тобою розходимось, —  сказав я.

—  Виходить так, але це тільки до вечора, —  Лія підійшла до мене та поцілувала мене у щічку, —  я можу по тебе заїхати, якщо хочеш, —  прошепотіла.

—  Хочу, —  відповів їй так само тихо.

№2

Пара пролетіла непомітно. Викладач пів пари розповідав про наш курс, що будемо вчити. А після перейшов до безпосередньо до самої теми з предмету анатомії. Я зрозумів, що поки що мені все подобається. Початок навчання, нові знайомства, а головне щовечора я буду бачити Лію. Цікаво як вона там?

Пара закінчилась, я почав складати зошит та пенал у наплічник як побачив повідомлення від коханої: 

“Ну, як ти? Ще живий?”

“Живий. Поки що все подобається. Подивимось, що буде далі” 

“О, далі буде цікавіше (і смайлик, який підморгує)” 

Чесно, таку Лію я бачу вперше. Вона повернулась у звичайне для неї середовище та стала зовсім іншою. Не ту, яка була у селі.  

До мене підійшли одногрупники. 

—  Ну, що готовий йти пити каву?

—  Так, —  я поклав телефон у кишеню, взяв наплічник, повісив на одне плече. Ми всі разом вийшли з аудиторії та пішли у буфет. Яна та Кирило йшли позаду, а я з Соломією попереду.

—  Ну, як тобі перша пара?

—  Цікава. 

— А я думала, що анатомія тебе злякає, — усміхнулась Соломія. Вона йшла дуже близько. Що мені стало якось не по собі.

— Чому?

— Бо ти виглядаєш… — вона швидко провела поглядом зверху вниз, — …таким “домашнім”. Звідки ти сам?

—  Із Закарпаття. Село Шепіт.

—  Хм, цікаво, —  Соломія подивилась на мене з усмішкою. Тою, яка завжди була у Лії, коли вона мене обіймала та цілувала.

Ми зайшли у буфет. Черга була невелика. Яна з Кирилом стали трохи позаду, а Соломія — ближче до мене, ніж треба.

— Остапе… — вона нахилилась, так, ніби каже щось конфіденційне. — Якщо хочеш, я можу показати тобі хороші місця біля інституту. Кав’ярні, парки… Щоб ти адаптувався.

Я не встиг відповісти — черга рушила, ми вже підійшли до бариста. Взяли каву. Ми підійшли до столика.

Соломія подивилась на мене з усмішкою.

— Я серйозно. Можемо сьогодні після занять пройтись.

—  Дякую за пропозицію, але у мене на вечір вже є плани, —  сказав серйозно.

— Які?

—  За мною приїде моя дівчина, —  сказав я та уважно подивився на Соломію, щоб зрозуміти її реакцію.

І зовсім не літні фотографії, фотосесія Лії та Остапа:

Всім гарного та мирного дня. Бережіть себе та рідних.