Вечора, добродії,

віддаю вам наступну частину омегаверс-роману «Начинка вишнево-пʼянка». Сьогодні дещо боляче, але з «пасхалками» на майбутнє. 

Уривок з Розділ XVI. Мама 

— І як ти лише живеш із собою? — обличчя Чонґука впевнено тримало маску погорди, — Ти винна в тому, що Техьон не простився з батьками. Ти винна в тому, що ледь не згубила мене. Мамо! В тобі бодай щось від цього слова є, мамо? Ти бодай колись мене любила? Хоча б трішечки? Хоч одну єдину мить?

Пані Чон не витерпіла тих слів, відвела погляд, відвернулася й гірко розплакалася. За сьогодні це стало другим Чонґуковим «вперше», коли він бачив матір в настільки уразливому стані.
Було незрозуміло, як трактувати її сльози, від чого дорослому чоловікові й собі хотілося голосити ридма. Все його життя котилося під три чорти, а Чонґук нічого не міг із цим вдіяти. Просто німо спостерігав за подіями в ньому та ціпенів від розпачу.

— Навіщо ж ти дала мені життя, якщо все ось так? — зійшов його голос на шепіт, — Чому одразу не збулася?