[...] Ноги ніби самі несли їх в сторону арени, де все голосніше чувся металевий скрегіт та шурхіт піску та соломи. Вони підійшли достатньо близько, щоб через щелину в брамі спостерігати, як Ейріс на всі боки майстерно рубить вже добряче пошматованих солом’яних болванчиків, вкладаючи свій біль в кожен подих, кожен рух, кожен помах меча. Коли останнє чучело впало додолу, уражене точним ударом, Ейріс несамовито закричала, сама не своя, ніби криком намагалась заглушити всі свої муки та думки.[...]

читати далі ❤️