... бо він вампір, а не те, що ви подумали


Новинка

Уривок
– Знаєте, що цікаво, – я вдихнула й уперше за весь час зустрілася з ним поглядом так, ніби це я когось аналізую. – У мене в житті було чимало дивних людей. Агресивних, хворобливих, тривожних, нав’язливих. Але ще ніхто ніколи не змушував мене гуглити міфологічних істот після знайомства.

Він нахилив голову трохи вбік.

– І що ж ви гуглили? – тихо поцікавився.

– Те, що ходить ночами, – сказала я. – Те, що не дихає, коли стоїть поруч. Те, що ходить в темряві без ліхтаря й попереджає про сходинку, яку не видно. Те, що чомусь завжди точно знає, коли я виходжу. Те, що чують інші, але не бачать. Те, що може викинути з-під твоїх дверей щось небезпечне, як кошеня, й залишити після себе тільки холод і шматок чужої тканини. Вампір, – закінчила я, нарешті вимовляючи це вголос. – Я гуглила вампірів.

Слова зависли між нами, як кинутий виклик. Я чекала його сміху – холодного, скептичного. Чекала, що він відведе погляд і скаже щось про «занадто багато фільмів», про стрес і про те, що моя професія просто накручує мене. Будь-яке заперечення повернуло б усе в зрозумілу площину. Дивний сусід, який лишається дивним, але принаймні людським.

Він не сміявся.

Він дивився на мене довго, так, що я буквально відчувала, як кожне моє внутрішнє виправдання, кожна захисна структура стає прозорою. Потім повільно, без різких рухів, ступив ще ближче. Тепер ми стояли на одній сходинці. Я ледве могла дихати нормально: його присутність заповнювала собою простір. Холод був відчутний, але в ньому було щось майже заспокійливе, бо я вже знала цей холод, він став знаком, що це – він, а не щось інше.

– І що вам сказав гугл? – м’яко запитав він.

– Що вампірів не існує, – відповіла я, відчуваючи, як губи самі складаються в нервову посмішку. – Що це міф. Колективний страх перед смертю, кров’ю, сексуальністю та іншими гарними речами.

– А ваші відчуття що кажуть? – він не відвів погляду.

Читати