Я не пам’ятаю, як мене привезли сюди. Пам’ятаю лише наш дім — запах молока, свіжих пелюшок і кави, яку чоловік пив ночами. Пам’ятаю глухий удар у двері, крики, а потім — тишу. Не домашню, не мирну, а таку, в якій навіть дихання звучить як тяжкий злочин.

Тут теж була тиша. Але інша: дорога, густа, з приглушеними розмовами й важкими кроками за дверима. Я сиділа в глибокому шкіряному кріслі навпроти масивного дерев’яного столу, притискаючи сина до грудей. Він був теплий, справжній. Він був єдиним, що утримувало мене від падіння в темряву.

Кабінет пах сигаретним димом, шкірою й холодним металом. Вікна були закриті жалюзі, і я не розуміла — зараз ще ніч чи вже ранок. Світло в кабінеті було м’яким, але тьмяним, ніби тут завжди панували сутінки.

За столом сидів він.

Скеля з м’язів, байдужості й жорстокості.

Дамір.

Ім’я я почула ще в коридорі — коротке, мов клацання. Його вимовили пошепки, і той шепіт звучав як мій вирок.

Дамір довго дивився на Руслана, який спав у мене на руках, а потім перевів погляд на мене. Його обличчя було суворим, але спокійним, ніби у світі не існує ночей, подібних до цієї. Або ніби кожна його ніч — саме така… звично жорстока.

Очі темні, уважні — надто живі для людини, через яку в мені всередині все було випалене.

— Діано, — нарешті твердо промовив він, наче ми були давно знайомі.

Я не відповіла. У роті пересохло, язик не слухався. Слова застрягли десь поряд із криком, який усе ще відлунював у голові й вібрував у горлі.

Русланчик заворушився, і я машинально захитала його. Він тихо сопів і час від часу робив кумедний рух губами, ніби навіть уві сні шукав груди. І від цього ставало ще болючіше: зовнішній світ продовжує працювати, поки твій внутрішній руйнується просто на очах.

— Тепер ви житиме тут, — твердо промовив Дамір. — Під моїм дахом.