"Світло над нами"

Влад:

Не поспішати? Добре. Зробити фото? Куди дивитися, куди усміхатися?

Я б подумав, що зовсім утратив інстинкти, якби так виразно не відчував напругу в тілі.

Стиснувши щелепи, стаю Софії за спину. Одну долоню кладу їй на підтягнутий живіт, іншою обхоплюю лікоть. Вона без жодних підказок займає вигідну позу й сяйливо усміхається. Софія з дитинства блищала на червоних доріжках поруч із батьками, і вміння добре виглядати в кадрі — така сама її природна здатність, як і вміння непомітно керувати мною.

Погляд ковзає вниз. Майже піддавшись імпульсу, відкидаю її волосся через плече, пальцями рухаючись від ліктя до тонкої, граційної шиї. В голові паморочиться. Її знайомий аромат і сам факт того, що тепер я можу торкатися її без заборон і застережень. В інший час мені доводиться тримати дистанцію. А тут вона сама її скасувала.