Сьогодні мені хочеться поговорити про критику. Здається, я нарешті зрозуміла одну річ: гірше за жорсткий негатив буває тільки мовчання. Холодне, порожнє, ніким не порушене мовчання.
От ти пишеш щось — байдуже що. Вірш, есе, роман, маленьку історію, яка чомусь не дає тобі спокою. Пишеш, виношуєш, хвилюєшся. І не ховаєш у шухляду. Бо сховане — це вже не творчість. Це щось таємне, особисте, але не живе. Воно починає жити лише тоді, коли його бачать інші.
І ти викладаєш свій текст у світ — на сайт, у блог, куди завгодно. І сидиш. Чекаєш. Дивишся на статистику, ніби це оракул, який має сказати тобі правду про тебе самого.
Минуло дві хвилини. П’ять. Десять. Час тече, а цифра не рухається. Нуль. Порожнеча.
І ти нервуєш, і тобі здається, що серце чутно в тиші, як у порожній кімнаті. Щоб не божеволіти, ти закриваєш сторінку, майже наказуєш собі: «Не заходити! Годин десять, дванадцять — ні ногою!» І закриваєш. З гордістю. З викликом.
Тільки всередині сторінка все одно залишається відкрита.
Ти миєш посуд — а сам там.
Ти гуляєш містом — а сам там.
Ти слухаєш, як хтось щось говорить — а сам думаєш про той клятий нуль, який висить і не хоче рухатися.
І ось, не витримавши, ти все ж таки відкриваєш її знову. Може, навіть серед ночі — бо як тут заснеш? І… нуль. Такий самий. Непорушний.
І в той момент ти ніби падаєш усередині себе. Розбиваєшся, як скляна іграшка, що впала з великої висоти. Бо виходить, що ніхто — жодна жива душа — не зайшла подивитися, що ти там створив. Ніхто не зацікавився. Ніхто не торкнувся твоєї роботи навіть поглядом.
І тоді ти раптом розумієш: найстрашніше — це не зла критика. Ні. Зла критика — це хоча б життя. Це знак, що твої слова комусь зачепили нерв, вибили з рівноваги, збурили. Значить — вони дійшли.
А мовчання… мовчання — це смерть. Воно вбиває натхнення тихо, непомітно, але дуже влучно.
Знаєте, чому так болить? Бо для автора твір — це дитина. Емоційно народити текст майже так само важко, як народити життя. І кожному хочеться, щоб його дитину помітили, побачили, похвалили. Хоч трохи. Хоч одним оком.
Ми, автори, майже всі - сліпі до власних недоліків у перші години після завершення тексту. Нам здається, що він ідеальний, сильний, чистий. Але тільки чесна критика допомагає побачити, де він хиткий, де провисає, де потребує підтримки.
Саме тому я кажу: краще залишити негативний відгук, ніж промовчати. Бо мовчання — це байдужість. А байдужість — єдине, що по-справжньому знищує творця.
1 коментар
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЩо я можу сказати — не втрачайте надії.
Цей сайт більш орієнтований на любовно-еротичні романи, тож варіантів тут, по суті, два.
Перший — теж почати писати про страждання, кохання і драму, які тут користуються найбільшим попитом.
Другий — терпляче чекати, поки назбирається потрібна кількість підписників. Але для цього вас мають помітити, а отже, доведеться бути активними.
Порада: беріть участь в обговореннях у блогах, пишіть власні дописи, долучайтеся до марафонів взаємного читання. І, можливо, це не надто чесно, але інколи варто брати участь і у взаємній підписці — це справді допомагає зробити перші кроки й привернути увагу до своїх текстів.
І пам’ятайте: терпіння — один зі шляхів до успіху.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати