Привіт всім. Через годину вийде нова глава книги “Літо поза мережею”. Остап потрапить в інший світ, незнайомий йому, але рідний для Лії. 

Фрагмент глави:

— Мені не віриться, що я буду жити у Києві, — прошепотів Остап. Але я це почула і так само пошепки відповіла:

— А також вчитися. 

— Ти попадеш зовсім в інший світ, — сказала мама. І вона має рацію. Село — це не місто. Там все інше, все гучніше, більше руху, а саме зранку, коли всі поспішають на роботу, а після з роботи.

— О, інтернет з'явився! — крикнула я, але не хотіла цього. Якось само собою вийшло.

— Як з’явився мобільний зв'язок, то зразу в інтернет, — Остап подивився на мене та зітхнув.

— А, у тебе були сподівання, що вона зміниться?

— Були. Як то кажуть: “Надія помирає останньою”.

Тато почав сміятися.

— Видно, що ти погано ще знаєш Лію. Вона невиправна, — сказав та припаркував машину на узбіччі. 

— Чому ми зупинилися? 

— Бо ти тепер сідаєш за кермо, — спокійно відповів тато та вийшов з машини. Мама і я також вийшли. Ми пересіли. Тато на пасажирське сидіння, мама біля Остапа, а я за кермо. 

Зібралась з думками: “Хоч би було все добре”. Завела машину, вона плавно зрушила з місця.

Їхала я з допустимою швидкістю. Раз через раз одним оком дивилась на тата. Він сидів мовчки і наче… спокійно? Чи то мені так здалося? Але він нічого не говорив, просто дивився на дорогу. І якось було не зрозуміло чи правильно я їду, чи ні.

За три кілометри тато попросив зупинити машину. Я зупинила і подивилась на тата. Він в цей час подивився на мене.

—  Молодець. Їхала за правилами… —  він мабуть хотів ще щось сказати, але промовчав.

Загалом ми пересіли на свої місця та поїхали далі. Під'їхали до першого світлофору і він як на зло включив червоне світло.

— Ось так й починається місто… Світлофорами, —  сказала я.

—  Зараз котра година?

Я подивилась на годинник.

—  18:05.

—  Якраз всі повертаються з роботи, —  сказала мама спокійно, бо це частина життя міста.

—  І, що ось так кожного дня? —  запитав Остап.

—  Ага, зранку о восьмій до десятої. І ввечері з п’ятої та до сьомої чи восьмої, —  сказав тато.

Доїхали до нашого будинка за сорок хвилин як заїхали у місто. Заторів й справді було багато. Ми під’їхали до під’їзду. Тато припаркував машину на вільне місце. Ми вийшли з машини. Остап роздивився по сторонах.

—  Все таке… Незвичне.

—  У селі атмосфера інша. Я теж довго звикала до міста, —  сказала мама, —  але нічого, ти перші дні будеш з Лією, тож не загубишся.

№1

№2

Всім спокійного вечора. Бережіть себе та рідних.