Справа 4.1. У якій нарешті стане відомо за що мама Брі потрапила у в'язницю і знову згадується Елері Ферд. А ще ключі. 

Моя мама виглядає прекрасно як і завжди. 

Сніг вже розтанув і тепер видно лише калюжі або його залишки який перетворився на жахливо брудний. Небо блакитне і я здригаюся. У нас у Артуріумі в житті не було такого неба. Тільки сіре, вічно вкрите важкими хмарами з яких ніколи не йде дощ. 

Чомусь вічдуваю себе некомфортно. 

Сцена продовжується. Обійми і прощання. 

– У сенсі. Я не хочу, щоб ця справа була розкрита. Я хочу, щоб мої рідні жили вільним життям, а не тягалися по судах через мою помилку. Брі, моя донько, пообіцяй мені, що не будеш повертатися до цієї справи, – вона стискає мої долоні і дивиться на мене благальним і наляканим поглядом. 

– Мамо…– та я хоче простягнути до неї руку, але вона обертається і зникає у дивному порталі. 

– Вибачте, що запитую, але у чому саме звинуватили мою маму? 

– Замах на вбивство студентки Академії – Елері Ферд, яка готувалася стати суддею. Вона зникла після зустрічі з нею і всі вирішили…

– А якже тіло? – незрозуміла я, – як це може бути замах на вбиство, якщо жертва просто зникла. 

– Вона зробила заяву про переслідування перед цим. І вказала саме на твою маму, – тихо відповів він. 

– Тоді чим я ще можу допомгти? – запитую важко зітхнувши і відчуваючи себе безсилою. 

Він теж стає ще більш похмурим і виглядає як людина, яка вхопилася за останню нитку, а та виявилася хибною. Раптом його очі загорілися. 

– Панно Амаль, у вас часом не залишилося якоїсь речі від вашої мами. Може вона передала вам якийсь кулон, браслет чи щось подібне?

Я випила всю каву сподіваючись, що це змусить мене сказати, хоч щось корисне. 

– Ключ і брелок, – раптом вигукнула я і почала ритися у моїй бездонній сумці, виловлюючи потрібну річ. 

Дивно, але на виході мене зустрічає Тоунс і я відчуваю, що мені стає простіше. Попри все саме з ним я відчувала себе в найбільшій безпеці. 

– Просив же у дядечка надто з тебе не знущатися, 

– Це не через адвоката Фінеаса, – важко зітхнула я, – просто завдяки йому знайшла послання від мами і тепер відчуваю себе плачевно. 

Справді я вже дізналася в Академії Суддів усе що могла, а тепер час додому. 

У Академію Сновидінь. 

Коли я відкриваю очі, розумію, що так і сиджу у позі лотоса. Потім повільно переміщаю свій погляд на налякану Дельфі. 

–  Ніколи не було і ось знову! –  за обуренням вона хоче приховати страх за мене. 

–  Вибач, –  зітхаю, –  не думала, що впаду в транс. 

І знову відчуваю вину, хоч і не зробила нічого поганого.

Елевонда. Справжній вигляд Фінеаса і Тоунса, бо вони у візуалізаціях з Брі завжди як тільки не виглядають, окрім того як мають.