Позбувшись усіх своїх небезпечних голок, влаштовуюся під навісом і чекаю. Далі вже до процесу підключається природа. Починається дощ, й отрута з моїх шипів проникає в землю. Рослини прямо на очах втрачають життєздатність, в’януть і після закінчення дощу, який тривав не більше десяти хвилин, засихають. Залишається тільки зібрати все! Більшу частину згрібаю хвостом і трохи допрацьовую граблями.

За дві години на території резиденції не залишається жодної живої рослини. І тільки три величезні купи сухого бур’яну нагадують про колись бурхливі зарості.

Дістаю сірники й підпалюю сушняк. І це виявилося фатальною помилкою… Отрута ж нікуди не поділася. І тепер вона вся перетворилася на дим.

Я не відразу зрозумів, у чому проблема. Хто знає, що там, у кампусі, відбувається і чого всі кричать…

Але Ітон, який незабаром повернувся, просвічує мене:

— Каріоне! Що відбувається? — кричить наставник, вриваючись на територію резиденції, прикривши обличчя хусткою, щоб не дихати димом. Але все розуміє, ледь побачивши майже догорілий бур’ян.

— Я використав свої отруйні шипи та вже закінчив прибирати територію! — з гордістю повідомляю Ітону. 

— Бачу… Половина студентів із блювотою, вісім в тяжкому стані в лікарському крилі. Частину першокурсників батьки забрали додому. Вітаю. Ти впорався! Йдемо до ректора… — зітхає наставник.