Вітаю!

Одразу два розділи роману чекають на вас.

✨✨✨

Тільки ми увійшли у вітальню, як вона, розвернувшись, закладає руки на грудях і заявляє:

— От навіщо ти образив Аліну?

— Я не ображав...

— Не ображав?! — тон малої і вираз обличчя зовсім не дитячі. Вона дує щоки і невдоволено видає: — Ти з Орестом Сергійовичем змусили Аліну віддати вам телефон, а вона не хотіла вам його віддавати... Тепер вона образилася і через тебе зі мною не захоче спілкуватися.

Важко зітхаю. Я можу заперечувати все, але в словах доньки таки частка правди. Кліпаю, коли мала, шморгнувши носом, додає:

— З Аліною Володимирівною мені було дуже добре. Вона як ніхто розуміє мене. А ви... А ті всі твої няньки — холодні та байдужі. І якби не ти, то Аліна сьогодні була б поруч. Вона обіцяла мені провести вечір зі мною, а ти все зіпсував.

Я ледь не квадратними очима дивлюся на доньку, а вона, ображено тупаючи ногами, йде до сходів, що ведуть угору. Мене все дратує. Тільки істерики доньки не вистачало, аби був повний треш.

— Леє! — гримаю їй услід, бо ж така поведінка доньки не припустима. — Леє, негайно повернися! — наказую.

Донька оглядається на першій сходинці і капризно заявляє:

— Я повернуся, якщо ти перепросиш Аліну і привезеш її сюди...

— Леє!

Нерви здають, але тепер я розумію, що зробив дурницю, крикнувши на доньку, бо вона побігла сходами нагору у свою кімнату, схлипуючи й голосячи, що я її не люблю.

Така складна ситуація в нас із донькою склалася вперше. Я розгубився, мов хлопчисько, бо розумію, що ситуацію негайно потрібно виправляти, тільки я не знаю, як зробити це правильно. Не хочу непорозумінь з донькою.

Книга тут...

Приємного читання!