Ось і настав час для перемоги над батьком.

• Лізі, - до мене звернувся Робінсон, - я маю тобі розповісти правду. Але спочатку, - він дивився мені в очі, - скажи ті слова, що твій батько сказав у день від’їзду матері? Що він тобі сказав?
• Я була мала, мало що пам’ятаю. Але в той день, родина Сміта спалила його бордель – я не могла сказати  саме ті слова.
• Ліза – Робінсон підвищив голос.
• Він сказав, щоб я встала на коліна – відповіла, не відводячи погляд від Ніка. Його зелені очі налилися слизами. Він шкодував про все, і в думках жалів мене.
• Я хочу, - сказав Робінсон тримаючи мого батька на мушці, - щоб ти йому це сказала.
• Я? – мені стало погано. Настільки швидко, що я не очікувала.

            Я дивлюся на батька. І перед очима той день. Він заходить в будинок, знімає ремінь і заходить у вітальню, я там грала лялька. – На коліна! – його крик налякав мене так, що я досі пам’ятаю тремтіння моїх рук. І він почав бити мене. Я той біль, пам’ятатиму все життя. Один удар – тому, що я дівчинка. Другий – через те, що нічого не вмію. А третій – бо я схожа на матір.

• Ліза, - голос дядька привів мене до реальності, - скажи.
• На коліна Вілсон! – сказала я, але розуміла що не впевнено.
• Ліза! – крикнув Вілсон.
• На коліна – сказала я. Саме так, як мріяла з того дня.