Всю дорогу вони розмовляли про все, що завгодно.

Нерул розповідав їй про Кадему, її мешканців, звичаї, буденність. Аніра слухала уважно, майже жадібно.

Дівчина не звикла чути такі розповіді. Звісно, літописці занотовували безліч історій про чужі світи, їх культуру, мову та багато інше. Але це виривали з болем — на допитах.

Аніра читала всі ці книги і здавалося, що відчувала біль тих людей, що просочувався із сторінок.

— Ось так я і не став слідопитом. Барук… — Нерул замовк, згадавши товариша, яким той став для нього у важкий час. — Дивно якось. Скільки себе пам’ятаю, завжди вважав його недругом, суперником. Заздрив тому, що він мав… Мені здавалося, він мене ненавидить. Хоча… кого я обманюю. Він точно мене ненавидів. Але попри все це… врятував мені життя, пожертвувавши власним.

Чоловік глянув на Аніру — та дивилася вперед. Нерул уже давно збагнув, що вона так поводиться, коли про щось розмірковує. Йому подобалося, що вона робила довгі паузи, перш ніж щось відповісти.

— Навіщо взагалі ця арена? — додав він.

— Бо людям потрібне відчуття впевненості, адже вони хочуть бачити силу, велич їхнього дому.

— Але якою ціною? — не вгамовувався Нерул.

Аніра різко зупинилася і нарешті глянула на нього.

— Зізнаюсь, я розділяю вашу думку. Інколи ціна занадто висока… але ми робимо те, що мусимо. Подобається нам це чи ні.