Захід сонця. Навколо тиша. Над озером здіймаються дерева, зодягнені в жовто-золоті шати. Над ними кружляють чорні, хижі птахи. Це перші провісники зими і холоду. Із заходу насуваються темно-сірі хмари. Вони приносять осінні, холодні, затяжні дощі. У воді відбиваються останні промені сонця, котре ховається за горизонтом.

Вітер гойдає вершки дерев, що відбиваються у воді, немов жіноча краса у дзеркалі. А він безжально зриває сухі листочки, піднімає їх високо в гору і кидає на землю, в болото. Ліс стає оголеним, ніби з нього щойно стягнули останню одежину. Все піддається зміні. Все проходить свій цикл. І все підходить до свого логічного завершення. Темна вода лише віддзеркалює всю цю перед зимову агонію тепла. Вона ховає в собі і ніжність літа, і пристрасть весни, і чари пані-осені, і холод лютої зими. Вода б’ється об дамбу своїми хвилями, шумить і тихо відступає.

Кожен крок змушує згадувати пройдене. Кожну мить. Кожну думку. Кожне слово. Все, що пройшло у щасливі миті літа, котрого більше не буде.

Природа занурюється в глибокий передзимовий сон. Сон, котрий для когось буде першим а для когось останнім. Сон, котрий вкотре пригадає, що час невблаганний як вітер, що зриває листочки з дерев, немов Вічний Суддя на допиті, коли спадають всі маски і відкриваються всі гріхи.

Сонце заходить. Час завмирає. Природа спить.