Кінець

Всім привіт . Сьогодні я закінчила писати свою книгу "У серці ворога ". Цей блог я присвячу цій книзі . Почала я писати цю книгу 7 липня закінчила аж тепер . Я довго думала над кожною деталлю , розділом , словом . Чесно , це була важка для мене книга . Щоб витягнути її на високий рівень , знадобилося багато сил , але мені це вдалося . Історія кохання Асли і Еміра дуже сильна . Вийшло ну дуже драматично . Багато подій пережила Асли , але їй вдалося все пройти і ось її слова :

Коли я озираюся назад, здається, що прожила не одне життя.

Наче у минулої Асли було інше обличчя, інший голос, інше серце.

Мабуть, так і є — бо все, що я пережила, змінило мене назавжди.

Колись я боялася майбутнього.

Тепер — я в нього вірю.

Щоранку я прокидаюся від сміху Алі, який щось вигадує для Айсун, а Емір готує нам чай, бо кава — то вже його ранковий ритуал.

І в ці миті я думаю: Як мало мені треба для щастя.

Просто знати, що вони поруч.

Іноді, коли я обіймаю донечку, а Алі притискається з другого боку, я відчуваю:

я стала домом.

Тим домом, якого сама так довго не мала.

Колись я втратила маму й думала, що більше ніколи не відчую спокою.

Але тепер, коли Айсун засинає на моїх руках, коли Алі шепоче «добраніч, мамо»,

коли Емір цілує мене в чоло,

я розумію: біль не зник — він просто навчив мене дорожити кожною миттю.

Емір…

Часом я дивлюся на нього й думаю, як ми взагалі витримали все те, що нас роз’єднувало.

Скільки ночей я хотіла повернутись, скільки сліз проковтнула, скільки страху сховала в серці.

А тепер?

Тепер він бере мене за руку так, ніби більше ніколи не відпустить.

І я знаю — не відпустить.

Життя з ним — це не казка.

Це вибір.

Щоденний. Справжній.

І я роблю цей вибір із вдячністю.

Іноді я сідаю на терасі, коли діти вже сплять, а повітря пахне теплим Стамбулом.

Заплющую очі й думаю:

Я вижила. Я повернулася. Я знайшла себе.

І я отримала набагато більше , ніж втратила .

Мій син.

Моя донечка.

Мій чоловік.

Моя сім’я.

Це все, що є в мене.

І все, що мені потрібно.

Моя історія була болючою, складною, нерівною.

Але ось тепер, коли я записую ці останні рядки, я знаю точно:

Я більше не боюся.

Я більше не тікаю.

Я вдома.

І люблю.

Сильно, тихо, глибоко — так, як могла любити лише Асли.

Кінець. Але тільки цієї історії.

Наше життя — триває.