Ознайомчий уривок з книгою "Загублена Лола":

Подруга: Привіт, ти не хочеш сходити кудись на вихідних? Ми вже давно не бачились.

Лола: Не маю часу, зайнята.

Подруга: А чим?

  Чим…

  Чим?

  Чим…

  Слово зависло в повітрі, ніби загублений предмет, який ніхто вже й не шукатиме.

  Білий монітор планшета маніакально відсвічував у її темних очах, затягуючи Лолу дедалі більше. Її обличчя наче приросло до екрана — так само безпорадно, як тісто, що липне до пальців. Зв’язок між нею та цим світлом став хворобливо міцним та нерозривним.

  І чомусь — у цьому був дивний спокій. Наче світ нарешті відпустив її, давши омріяне відчуття свободи. Свободи, яку вона прийняла за щастя.

А тепер до нового:

  Ооо, так! Саме так: я у співпраці з ШІ, грубим стилем штриховки та Фотошопом створила чудово підходяще зображення. Чорт, але як же затягують ці очі — пусті й хворобливо загублені в білому світлі.

  Також обкладинка тепер виглядає зовсім інакше. Але, звичайно, за назвою ви зорієнтуєтеся, що книга все та сама.)

Фінал:

  Знаєте… Якщо так поглянути, можна вважати, що тут відкритий фінал, і так, справді, можна довго думати, що з Лолою буде далі. Можливо, їй допоможуть? Можливо, вона звернеться до спеціаліста, і її психологічний стан покращиться? Можливо, якщо все до цього дійшло, то інші люди справді байдужі до її проблем, і вона потухне, як свічка? Ми не можемо цього знати.

  Та для мене цей фінал все ж позитивний. Я колись почула думку: перший крок до змін — це визнати, що щось не так. І, чесно кажучи, ця думка навіть трохи гріє.