Висихає день. Для когось він був протистоянням, боротьбою з шаленим вітром в тихому полі. Для когось згадками, що випливали з дна памʼяті, як кити по ковток повітря. Для когось тишею, яка шепоче течією бурхливої гірської річки, дикої й недослідженої. Для когось цей день розтанув неначе шоколадний пляцок в роті. Солоденький шматочок життя, тоне в глибині океану з якого випливатиме в наступні роки лагідно розбризкуючи довкола солону воду. Могутній кит залишає по собі тільки хвилі, які імпульсивно колихають нас, неначе вечірній трамвай Пасічну. Й ми намагаємося жадібно зловити поглядом легке відчуття свободи зі смаком папероні та яблучної хуба буби. Стає тихенько і тільки теплі котячі лапки, що гріють нам душу наповнюють висохлу пустелю водою, яка до початку нового циклу знову щезне в муркотінні глибокого океану ночі.