— Я викладач. Ти — студент. Ми маємо дотримуватися дистанції.

— Тоді чому Ви намагаєтесь мене переконати в цьому так, ніби переконуєте в цьому себе, Анно Сергіївно, м? — він дивився прямо в мої очі. Цей формальний тон був насмішкою наді мною, — Ви навіть не можете на мене нормально подивитися.

— Я дивлюся, — прошепотіла я і підняла очі.

— Ні. Бо ти боїшся. — здається, до біса він слав ту формальність. Марк мене вдарив цими словами, бо чітко дав зрозуміти, що бачив мене наскрізь. Навіть те, що я намагалась приховувати сама від себе весь цей час.  Я зробила крок назад, наче від нього йшла хвиля жару. Ще крок і ще крок, рухаючись в напрямку дверей. Але я не могла розвернутись і просто піти. 

— Марку… цього не повинно…

Він підійшов ще ближче. Я відчула, як спина торкнулася холодних дверей. Тікати практично нікуди. 

— Знаю, — прошепотів він. — Але скажи чесно. Ти справді хочеш, щоб я зараз просто пішов?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але слова не вийшли. Тільки подих. Гарячий подих, ніби всередині мене розпалили пожежу і я не маю змоги її затушити.  Він дивився на мої губи так, ніби між нами вже не існувало жодних заборон. Мені стало страшно. І я боялась не його, а себе, бо не мала гадки, що я можу зробити, бо це все було не по плану. Мені потрібен план!

— Скажи. І я піду, — повторив він тихо.

Занадто тихо.  Я стиснула пальці на ручці дверей.

— Я…

А потім він нахилився. Мої очі ковтнули від його очей до пухких ледь розтулених губ, які Марк облизав. І я зламалася. До біса план! Мені потрібен він.