Мирного вечора, мої любі!

Остання ніч придбати дешевше мій фентезі роман “Істинна для чаклуна”. Зранку ціна зросте і навіть зі знижкою буде дорожче, ніж зараз!

Уривок:

Я мчу стежками в горах, лапи б’ють камінь і землю, запах прибулої веде мене, немов вогонь у нічній пітьмі. Запах її гострий, чистий, чужий — але вже такий рідний.

Дурна дівчина! Як посміла втекти?

У грудях вовка клубочиться злість. Я даю їй безпеку, дах, їжу — а вона тікає. Дитина, яка нічого не знає про цей світ, думає, що впорається сама.

Я гарчу подумки, змушуючи себе пришвидшитися. Що, якби її вже схопили люди короля? Що, якби вона потрапила в руки чаклуна?

Серце вовка б’ється так сильно, що, здається, розірве мене зсередини. Гнів переплітається зі страхом. І ще щось… ревнощі. Вовк не хоче віддавати її нікому. Нікому!

Коли я нарешті знаходжу її, серед скель, оповиту туманом, щось у мені перевертається.

Серце вовка тремтить. Мить — і я стрибаю. Але коли ловлю її, вже людина. Хвилює інше, абсолютне усвідомлення того, що щойно дещо сталося: мій вовк обрав. Пару. Кохану. Істинну.

Істинна.

Я чув легенди. Казки для чаклунських дітей: вовк за запахом обирає свою єдину, ту, без якої він не житиме. Та я вважав це маячнею. Казкою. Вигадкою. Бо за все своє життя я не зустрів жодного, хто б мав істинну.

А тепер дивлюся на неї. Приблуда. Дівчина, що прийшла крізь завісу. Та, якій загрожує смерть. Та, кого я, можливо, сам мав би вбити, аби не дати королю довершити обряд.

Але вовк у мені вже зробив вибір. І це вже незворотньо. 

Прокляття! Згадується давнє прокляття. Слова чаклуна, якого я переміг у двобої, ще бувши хлопчиною, але який посміхнувся, стікаючи кров’ю: «Ти знайдеш істинну, Ліорене. І вона згорить у вогні».

Вогонь.

Обряд.

Вона.

— Я твій єдиний шанс вижити, — пояснюю їй пошепки. В її очах — переляк і виклик водночас.

— Ти?! — вона різко вдихає. — Ти мене роздушиш! Тварина! Відпусти. Я сама піду з тобою.

— Ще й як підеш! — шиплю до неї і встаю на ноги. Хочу допомогти їй, але вона не приймає руку.

— Ти втекла, — виривається крізь зуби. — Хіба я дозволяв тобі залишати дім?

— Бо я не вірила тобі! — кричить вона, і сльози блищать на її віях. — Думала, це все дурний розіграш! Але… це не розіграш. Це… все справжнє.

Її голос тремтить, але слова ріжуть мене гостріше, ніж лезо.

Я розрізаю руками простір, готуючи для нас портал у мій маєток. Шкода, що портали в інші світи не так легко створювати. Тепер шанси того, що вона таки загине, лише зростають. Кляте прокляття і клятий вовк! Моя протилежність, моє інше “я”, дике і некероване. А ще цілковито нерозумне, як видно.

— Після вас, — показую їй на портал. Зараз вона виглядає, мов справжня леді, хоч і в зіпсованій сукні. Аж дивно. Вона справді дуже красива. Волосся, мов вогонь, а погляд, впертий, гоноровий, з викликом… Так, Вікторія відрізняється від усіх тутешніх жінок.

— Згадав, що можна бути джентльменом? Яка несподіванка, — хмикає вона і врешті входить у портал. І я поспішаю за нею, думаючи про те, що починаю розуміти свого вовка. Щось таки в ній справді є.

Ми опиняємося в її покоях. Обличчя чужинки вогнем палає від емоцій.

— Ти… мусиш мені пояснити, — каже нарешті, тихо. — Усе. Інакше я збожеволію.

Не змарнуйте нагоду! Дешевше остання ніч!

Ваша Яся ♥️