Трохи болі вам з "Ейлінг". 

 

На краю свідомості тривожно перегукувалися уривки думок. Мій інкер забрали ще при першому огляді, й тому зараз я навіть не могла записати їх на шкірі чи на стінах. Я не могла їх звільнити. Не могла їх прожити та пережити і раз за разом повторювала їх в своїй голові, аж доки вони не склалися у вірш...

«Харт... Харт... Харт...
Що за дивний та милий фарт,
Так зустріти тебе у той час,
Коли більше немає «нас»,
А так хочеться трохи життя.
І мої всі безглузді "я"
Так і просяться в небуття,
Доторкнутися твого чола,
Та розбитись до каяття,
У суворих, сталевих очах.

Я присвячую кожен свій страх,
Від якого вже їде мій дах,
Тим розбитим ущент рукам,
Що віддали моїм губам
Сотні дотиків та сподівань.
Щоби потім я без вагань,
Не прийняла своїх бажань
Та залишилась знову одна.
Серед клятих промерзлих страждань.
У яких вже тебе нема.

Скоро в місті настане зима,
А я знову залишусь сама,
Із рубцями та білим швом,
Що пробігся моїм животом
Та залишив глибокий злам.
Ти той самий останній храм,
Що повірив моїм вустам
Та безслідно жорстоко зник,
Щоб не бачити смерті ще й там.

Прощавай, мій прекрасний шрам...»

Напевно так люди й ставали божевільними. Вони відчували стільки всього, що ці почуття вже не розміщалися в їхньому серці та знаходили своє місце на папері. Шкода, у мене його не було. Можливо тоді було б не так боляче.

Також заходьте до завершеної книги "Помста для Роуз".