Пролог

Яскраве світло ледь пробиралося крізь вії. Я лежала на операційному столі, прикута товстими ременями за руки та ноги й намагалася тримати очі розплющеними. Так, у мене хоча б була можливість побачити його знову перед операцією. Але чомусь мені здавалося, що цього разу я більше не зможу прокинутись. Занадто погані показники на приборах. Занадто погані результати аналізів. Занадто бліде обличчя батька, який побіг за якимись ліками, котрих не вистачало. Занадто злякані очі Харта, які дивилися зараз на мене, поки його руки спазматично стискали обмежувач на катетері, щоб пришвидшити подачу ліків у кров. 

— Все так погано…? — ледь зуміла прошепотіти чужим голосом. 

Губи жахливо потріскалися й тепер зачіплялись при кожній спробі розтулити рота. Елайв на мить зупинився й вичавив з себе посмішку. Десь там, за чорними плямами, які періодично заполоняли все підряд, я бачила як на його очах повисли сльози. Такі великі, що варто йому було змахнути віями і вони вкрили б його гострі скули. 

— З тобою все буде добре, Ейлінг, — прошепотів він, торкаючись долонею моєї щоки й прибираючи пасмо. Я хотіла було перехопити її, щоб зі всієї сили стиснути, але на це не було ніяких сил. Ніби з кожною секундою я провалювалась у все більшу безодню порожнечі. — Я врятую тебе, чуєш? Я обов’язково врятую тебе, як завжди рятував. Обов’язково, Ейлінг… Обов’язково…

Наше “занадто” перейшло на новий рівень. Я напевно вперше в житті бачила його таким емоційним… Таким наляканим… Таким…Живим. Ніби він й сам усвідомив наскільки все було погано й намагався тепер збрехати собі так, як завжди брехав мені. Про те, що немає до мене почуттів. Про те, що не залишиться шрамів. Про те, що цього разу все обійдеться. Про те, що батько от-от прийде. Але нічого з цього не було правдою. Ніколи. 

— Потерпи ще трішки і я зроблю все, що ти захочеш. Чуєш? — ледь посміхнувся він посинілими губами, зливаючись зі сліпучою лампою над головою. Датчик почав швидше пищати, відміряючи пульс і час який у мене залишився. — Хочеш, я зітру потім всі твої шрами, щоб ти їх ніколи не бачила? Хочеш, я придумаю пристрій, який тебе лікуватиме без таблеток так, що ти навіть не помічатимеш цього? Хочеш? Все що завгодно, Ейлінг… Просто потерпи ще трішки…

Низький голос зривався за шепіт і якби я могла зараз хоч щось відчувати, я б напевно померла лишень від цих слів… Хіба людина, яка нічого не відчуває, казала б подібне…? Я настільки втомилася від цієї брехні заради чужих законів… Навіть якщо хтось дізнається про його почуття до невиліковної дівчини, хіба це буде настільки важливо, якщо вона помре на цьому операційному столі через мить…? Про це ніколи ніхто не дізнається. Лише я та він. Лише я. Та він. 

— Я втомилась, — зірвалося з моїх губ, перш ніж забракло подиху і я спазматично вдихнула знову повітря. Щось всередині обірвалося і я спробувала тримати очі розплющеними, щоб не пропустити жодної секунди. — Жахливо втомилась…

— …будь-ласка, Лін, — прошепотів він, безперестанку проводячи пальцями по моїх щоках. — Я… люблю тебе, Лін… Будь-ласка. Потерпи ще трохи.  Зараз принесуть ліки й тобі стане краще. Я триматиму тебе за руку весь цей час і ніколи не залишу тебе. Чуєш? Я завжди буду поруч з тобою. Що б не сталося. Просто продовжуй дихати. 

Це було так жорстоко… Я напевно б пів життя віддала за ці слова колись. Але зараз… у мене не було на це жодних сил. Та й життя цього не було. Напевно, так виглядав біль. Елайв був єдиною людиною в цьому світі, яка змушувала мене відчувати його навіть тоді, коли я не могла цього робити. Жорстокіше було б лише якби він поцілував мене зараз. Тоді б я точно померла… якби це вже не відбувалося.  

— …поцілуй мене, — промовила настільки чітко, наскільки могла. А потім додала подумки — “щоб я могла зникнути ні про що не шкодуючи”. 

Я не знала скільки часу він мовчав, не відриваючи від мене свого погляду. Не знала про що саме він думав у цей момент. І навіть не хотіла цього знати. Я просто слухала писк датчиків, зі всіх сил намагаючись триматися за це життя тільки заради того, щоб відчути його губи. Глибокий подих. Глибокий видих. Знову й знову. Аж поки Елайв не нахилився наді мною та не зробив цього. М’яко та повільно, ніби боявся, що я розтану від цього дотику. Розтану від вологи, яка торкнулася моєї щоки разом з ним. Від цього бездонного погляду повного жалю. Від всього. 

Чуттєві губи відірвалися від моїх і я побачила найкрасивішу посмішку в світі, яку колись бачила. Десь збоку шалено стали пищати прибори й груди повільно стали німіти. В очах зникло світло, ніби його ніколи й не було, і я заснула. Принаймні, мені хотілося вірити, що для Елайва я дійсно засну.