Ну жорстоко, правда?

— Доброго вечора. Мене запросили як перекладача. Ірина… мала попередити.
— Так.  — Вона переглядає екран. — Делегація трохи затримується, але вас просили піднятися у 420-й номер. Там зручніше зачекати.
Я завмираю. Номер. Піднятися. Чекати.
— У… номер? — повторюю я, ніби не почула.
— Так. Вони будуть за кілька хвилин.
Я киваю. Бо іншого варіанту немає. Гроші потрібні. І до того ж, це просто робота.
Ліфт рухається повільно. Занадто. Горло стискає, і я ковтаю повітря, щоб не задихнутися.
Двері розсуваються на четвертому поверсі.
Коридор довгий, напівтемний, освітлений теплими лампами. І саме тут, у цій тиші, мене накриває спогадами.
Оцей коридор. Оця килимова доріжка. Оці стіни. Я бачу себе трирічної давнини...
У червоній сукні, зі зламаним поглядом,
із руками, які тремтіли так, що я не могла застебнути сережку.
Я проходжу повз той номер. Той... Двері інші, але номер, той самий. І мене ніби зупиняє щось невидиме. Ноги холонуть, а у грудях здавлює.
У горлі підіймаються сльози. Тихі, гарячі та образливі. Я швидко витираю обличчя долонею, майже різко.
Ні. Не зараз. Не тут.
Я видихаю, збираюся і йду далі. 420.  Моя рука піднімається до ручки. Пальці тремтять. Серце стукає так, ніби я після марафону. І в голові одна думка, що це... Це просто номер. Просто робота. Просто вечір.
Я тисну на ручку. Двері відчиняються м’яко, як у фільмах без скрипу. Тепле світло з номеру падає мені на обличчя.
Крок. Ще один крок. І в ту ж секунду повітря ніби зупиняється.
Він стоїть спиною до мене. У темному костюмі, біля панорамного вікна. Силует, який я би впізнала серед тисячі інших. Андрій...Він навіть не повертається одразу, 
наче знає, наче відчуває, наче чекав.
Я стискаю дверну ручку так сильно, що стає боляче. А потім він повертається. Повільно. Рівно. Неминуче. Його погляд знаходить мої очі. І я розумію тільки те, що
я прийшла не на роботу. Я прийшла у пастку. Його пастку...
    Продовження тут