Казка про ялину

Навколо мене – темна стародавня гущавина, дерева з кривими перекрученими гілками і корінням, піднятим, немов клубки змій.

Загибельне місце.

Прокляте.

Запах палого листя, попелу й крові, залізної окалини та далеких вогнищ... Їх палять на пагорбах люди – щоб захиститися від жахів дикої лісової гущавини, щоб захиститися від тих, хто приходить під покровом ночі.

Восени, в самий її злам, коли дике полювання короля Самайна летить нічними холодними небесами, народжуються серед корчів і бурелому чорні тіні. І жадають вони людської крові, щоб знайти плоть, щоб стати сильнішими, щоб піднятися над гущавиною зграї галасливих птахів, обернутися потім гончими, приєднавшись до гону. У руках Короля Самайна – ключ від безодні, в якій ці тіні знаходять спокій.

І я б хотіла такою тінню стати – аби тільки вирватися з загиблої землі, аби тільки не чути, не бачити, не пам'ятати.

Але не дано мені з місця зійти – вросла я в мерзлу лісову землю, коріння моє вгризлося в неї… тіло моє – стовбур охристий дуплистий, руки – пухнасті лапи ялинові, темно-зелені, з голками гострими. Такі, якщо вколють – людина засне навіки. Таку силу мені колись дала зимова відьма Кейлік Бхір. Відьма та була дружиною Короля Самайна, але зрадила свого повелителя і його місячні стежки, пішла з осіннього королівства – пішла, щоб людям шкодити, щоб вічну зиму на ці землі покликати.

... Я тоді в селищі гірському жила – гарна була, юна і весела. Голос мій дзвіночком дзеленчав, коли заводила я пісні, очі мої зірками ясними горіли на білому, як сніг, обличчі. Не знав смутку мій погляд, і я не знала турбот, живучи у великому будинку разом з двома сестрами. Волосся моє було золотим, як квіти, що вкривають пустельні землі на північ від лісу, а очі – сині, як води гірської річки. І наречений у мене був – гарний і сміливий мисливець, найкращий у нашому племені.

Але він не врятував мене від натовпу, коли настав час віддавати жертву зимовій відьмі – люди відкуповувалися раз на десять років від злої долі. Відкуповувалися юними дівами... Жереб випав мені – якби коханий взяв мене за дружину роком раніше, не довелося б іти, тільки незаміжніх віддавали Кейлик Бхір.

Гірко було, страшно було – але покірно я прийняла свою долю, пішла в невідомість, в дрімучий ліс, пішла, як колись моя старша сестра. Про те я тоді тільки й дізналася – а раніше батько казав, що ведмідь задер нещасну... І вірити мені хотілося, що молодших доля ця омине, що не випрямлять їм норни синю морозну нитку.

І поки я йшла сосняком, про одне просила богів – нехай щасливі будуть ті, хто в селищі залишився.

Мабуть, боги прийняли мою жертву.

Прийняла її і Кейлик Бхір – наситилася кров'ю і плоттю моєю, а душу ув'язнила у величезну чаклунську ялину, що росла на широкій галявині.

Приходили до мене влітку сестри – приносили дари. Сушені ягоди, на нитки нанизані, розсипи самоцвітних камінчиків, зелених і синіх, під колір моєї хвої... Колесо навколо мене з подругами своїми водили, гірлянди квітів на гілках розвісили – гарна я була того літа... Диво, як гарна! Могла б – і сама б у танок пустилася, але могла лише скрипіти та гілками трясти, радіючи людській увазі.

Не забули, знати, мене, пам'ятають про жертву мою, шанують мене в селищі рідному... Тільки ось сестру старшу все згадувала і сумувала – і чому ніхто не сказав мені про її долю гірку? Я б теж з квітами вирушила б у ліс, щоб допомогти їй пережити страшну самотність.

... Тільки ось як наближається осінній злам, як виють пси Самайна в небі, згадую я про біду — про зимову відьму. Людська плоть дала їй сили, з кожним десятиліттям вона ставала все сильнішою і могутнішою. Чи знайдеться на неї управа?..

І тому мені страшно в такі ночі, тому тужливо – адже я все пам'ятаю, все відчуваю. І немає мені порятунку. І не стати мені псом пекельним, не промчати над лісом і скелями, над пустками вересовими... не гнати за край землі мені відьму страшну.

Дочекатися б літа, коли сестри прийдуть, знову танцювати навколо мене стануть, прикрасять мене, буду я гарна, як за життя була людського.

Виє вітер північним вовком, стогне в височині, мчить дике полювання... а стежкою зарослою дівчина йде, хитаючись. Бліда вона, волосся – сіре, немов попелом посипане, але якщо придивитися, то стає ясно – посивіла вона передчасно. Очі – болотна каламуть, і страх в них плескається. Страх перед диким лісом.

Невже десять років вже минуло? І зітхнула я, заскрипівши протяжно.

…До ранку ялина, що поруч зі мною росла, теж ожила, вмістилищем для людської душі стала. І хоч шкода було, що відьму ще не прогнали за край землі, а все ж удвох серед лісу веселіше нам буде.

Шкода, що старша сестра занадто далеко росте… А може, і не дерево вона? Може, інша їй була доля судилася? Про те тільки відьма проклята і знає.