Дочка чарівного лісу

Дочка чарівного лісу

Долина Корріоутера коливала тумани — сиві, опалово-білі, вони м'якою пуховою шаллю опускалися на зелене море трав, на вересові пустки й пагорби. Говорили, в пагорбах тих живе дивний народ, і лише двічі на рік, на Самайн — в осінній злам страшної ночі, та на Белтейн — коли весняні багаття танцюють серед старих сосен, зникає межа між світами, і прекрасні феї покидають свої підземні оселі. Інше сонце світить там, небо — купол із гірського кришталю, під ногами — золотий пісок, а трава яскравіша за смарагди... та тільки немає людям дороги в той світ.

...Стара Бріанон доживала свої дні на самоті — чоловік її згинув під час однієї з сутичок з англійцями, сестри по світу розлетілися, а дітей у неї не було. Все життя мріяла вона про доньку — з чорною косою, з очима небесно-блакитними, зі шкірою білішою за сніг... Не дала доля їй щастя, не гойдали її руки колиску, тому, мабуть, рано постаріла Бріанон, адже не так багато років було вдові, а бабцею всі кликали.

Чула Бріанон від старих людей — якщо попросити щось на зламі осінньому у вітрів північних, обов'язково до Белтейна здійсниться — і вирішила одного разу, що вимолить собі доньку в дивного народу.

І як настав час свічки в домівках палити та мертвих у гості кликати, вийшла Бріанон у темряву — в селищі тихо було, навіть пси замовкли, боялися і люди, і тварини того, що несе ця ніч. Прийти до порога хто завгодно може — будь-який морок, будь-яка тінь проклята. Поведуть темні сили місячними стежками, зачарують чаклунськими наспівами — не повернутися вже тоді назад. А якщо й поверталися вкрадені дивним народом люди — то нічого людського в них уже й не лишалося. 

Але не було страшно Бріанон — вела її стежкою осінньою мрія про доньку, що обличчям біла, в чиїх очах — крижана холоднеча. Не боялася Бріанон — знала, не зачеплять духи того, хто сам іде до старого ялинника. Темно там, сиро, повітря туманне, і пахне там смолою та грибами… Ось і стежка зовсім зникла, Бріанон по перелісках йде, добре, що не надто густі вони, але все ж спідниці за кущі чіпляються, на колючках залишаючи клаптики. Тіні кружляють над деревами — і не розібрати, хмари то, чи дики пси короля Самайна, що вийшов на полювання в злам осені. І той, хто заступить шлях його зграї — тому навік в образі чорного пса місячні дороги міряти. Тому навік служити Самайновій ночі…

Вовче виття сколихнуло тишу, здригнулася Бріанон, шаль на грудях стягнувши, страшно їй стало, але все одно пішла далі. Невдовзі вибрела вона до великої галявини — посеред смерека стара росла, була вона величезна, вітрами понівечена, а в корінні її ховався вхід у підземний світ — зяяла чорна яма, біля якої зелені вогники мерехтіли.

Залишила Бріанон підношення своє — агати і яшму, щоб донька її могла прикрасити сукню свою, пироги, хліб і м'ясо в'ялене — щоб не голодувала, глечик молока — щоб вгамувала спрагу. І сівши біля коріння смереки, біля чорного провалу в підземелля, стала вдовиця співати колискову. Так і заснула, вітрами заколисана... Як прокинулася — дивиться, немає ні їжі, ні молока, ні каміння. Мабуть, прийнято підношення. Та й у лісі вже не осінь холодна, а весна йде — розпустилися квіти під смереками, вітер ласкавий, теплий... Невже до Белтейна Бріанон спала? Що то за чари були?.. Але не страшно їй, не мороторшно, як повинно бути – лише за надією дивиться на дерева вдовиця, нібито шукає серед вкритого листям гілля струнку та красиву дівчинку, яку зможе донькою назвати.

Птахом полетіла вона назад у селище, окрилена мріями. І збулися бажання її — як переступила поріг хати старенька, так і побачила на лавці дитя в мереживних пелюшках. Не плакало воно, лише пильно дивилося на прийомну матір, нібито підкидьок фейський розумів усе. І була шкіра в чарівної дитини біла як сніг, а очі — небесно-блакитні. Як крига на зимовому озері.

Швидко росла донька Бріанон — і з кожним роком дедалі красивішою ставала. Та тільки цуралися її люди, боялися вони дивного народу, і не було в Енії — так стара баба фейське дитя назвала — подруг, а як підросла стала, то й хлопці її стороною обходили.

Але не засмучувалася про те дівчина — здавалося, ніхто їй не потрібен, окрім матері названої, любила вона Бріанон, оберігала, по господарству допомагала, а каміння те, що стара до ялинки колись принесла, — агати та яшму — завжди з собою носила, не розлучалася з ним. Та от тільки що старшою Енія ставала, то сумнішою, очі її крижаніли, і бачила стара мати — тіні іншого світу ковзають у погляді донечки, доньку її на злам осінній, туди, звідки прийшла вона колись.

Але лише посміхалася матері Енія, обіцяючи, що ніколи не покине її. Але тремтів, зривався голос, а очі ще холоднішими ставали. У косі чорній невдовзі з'явилися срібні нитки, хоч і була Енія молода — видно, чекали на неї в курганах феї, а сиве волосся — як нагадування про те. Не повернешся додому — пропадеш серед людей.

Любила дуже свою доньку Бріанон, а не змогла дивитися, як та чахне в селищі, і як прийшов знову Самайн, завиваючи вітрами, так і сказала Енії, що настав час їй йти геть від людей. Зрозуміла Бріанон, що не можна було у фей дитину просити — і собі серце рвати розлукою, і Енії тепер тужити, що немає їй місця серед людей.

І напередодні Самайна, коли темрява впала плащем оксамитовим на долину Корріоутера, пішла Енія в кургани фей. Кажуть, що Бріанон недовго жила після того — до весни. І як розпустилися вогняні квіти вогнищ Белтейна, так і згасло життя в старій вдовиці. Говорили ще, Енія тієї ночі до хати своєї колишньої приходила, залишила в узголів'я материнського агати та яшму, а ще — конюшину з трьома листиками.