Як раптом, ця дивачка хапає мене за плечі та тягне до себе. Я цього не чекала тож втупилася як раз поміж її «скарбів». Йо-ой! Та чого якась фігня трапляється саме зі мною?

 І тільки я хотіла відкрити рот, щоб обуритися і намагалася вибратися з її «обіймів», як відчула що позаду мене щось з’явилось, бо повіяло холодом, і почало знов смердіти сіркою.

 Наречена викинула різко вперед руку з дивного виду зброєю та зробила постріл, мені довелося дуже завернути назад шию, щоб побачити що там коїться хоч боковим зором, бо хватка цієї панянки наче сталева!

 Я не можу вибратися. Те що я змогла роздивитись зі свого ракурсу так те, що здається, вистріл від шиб частину від монстра, пів голови здається...невпевнена…Стоп, так я ж вбила того монстра? А це що? Невже я не впоралася? Невже десь помилилася?

–  Якого…я ж вбила цю погань?! – обурилася я.

– Ту ти вбила, а це була інша…а от ще! – нарешті наречена заговорила тихим голосом.

 І дійсно тепер з одного боку, і з іншого до нас линули дві тіні.

–  Йой! – вирвалося в мене.

 Та ось мене підкинули, як кошеня на плече та перекинули.

–  Ти що робиш? – обурилася я.

 А наречена чкурнула в сторону моїх товаришів. Вона мене обережненько скинула на Килину…буквально! Я впала на Килину і ми опинилися на полу.

–  Ти що робиш дурна ти голова? – обурився Богдан.

 Та поки ми з Килиною валялися на полу як хлібні крихти, і де як розплуталися та піднялися, та навіжена чкурнула геть.

 Вона добігла до стіни, а позаду неї вже вилізли з тіні ще два монстри схожі на того що я знищила. А ця дивачка в білому якось застрибнула на стіну, відштовхнулася та зробив перекид в повітрі над головами монстрів зробила постріли, кулі сяяли та потрапили точно в потилиці монстрів, які почали вибухати світлом з середини.

 Наречена приземлилася на ноги, як кішка, позаду монстрів, що розсипалися прахом.

Посилання на книгу: https://booknet.ua/book/polyuvannya-na-msyac-b411827