Розмова, після якої вже немає “до”

У кожній історії є момент, коли слова стають важчими за тишу.
Коли не потрібно бойових сцен, щоб відчути напругу. Достатньо двох людей, які стоять над прірвою власних почуттів.

...коли я знову зайшла до кімнати, вона вже спорожніла. Весь шум, сміх, метушня — усе щезло. Лише Ерік.
     Він сидів на краю свого ліжка, перед ним лежала розгорнута карта арени, але я одразу зрозуміла, він її не бачить. Його погляд був спрямований кудись далеко, у простір, який існував лише в його голові. На карті лише лежала його рука, ніби він тримався за неї, щоб не впасти.
     Я обережно поклала свої речі біля тумбочки поруч зі своїм ліжком, воно стояло прямо біля його. І саме тоді він помітив мене. Його погляд… Потемнівший, затуманений, але при цьому гострий, як лезо. Він ковзнув по мені повільно, і я відчула, як мурахи побігли шкірою. Наче сам погляд доторкнувся.
     — Еріку… з тобою все добре? — тихо спитала я, але в голосі була тривога. — Ти погано себе почуваєш?
     Він зітхнув, повільно, глибоко.
     — Ні… Так… — відповів глухо. — Я не знаю.
     Я вже піднялась, розвертаючись до дверей.
     — Я піду за черговим цілителем, ти виглядаєш не дуже,— мовила я, роблячи кілька кроків уперед.
     Але не встигла відкрити двері. Спочатку пролунали стрімкі кроки, а потім його рука раптово з’явилась біля мого обличчя, впершись у стіну. Я зупинилась. Повітря між нами стало густим. Я повільно обернулась і зустріла його очі. Він зробив ще один крок. Інша рука тепер теж на стіні, з іншого боку. Я опинилась замкненою між ними. У пастці. Його подих, теплий і важкий, торкався моєї шкіри.
     «Схоже, часу до кінця турніру не залишилося», — промайнуло в голові. Я ж знала, що ця розмова давно назріла. Але він випередив мене.
     — Ти навіть не розумієш, що робиш зі мною, — почав він, і в голосі вже не було того спокійного тону, який я знала. Він звучав наче втомлений, надламаний, але з відчайдушною пристрастю. — І не тільки зі мною. З усіма. Ти… ти зводиш з розуму, Кетрін.
     Його голос зривався.
     — Який же я ідіот… Я думав, ти просто не розумієш, що я відчуваю. Але ти знала. Ти знала! І все одно робила це, ігнорувала. Навмисно.
     Я відчула, як серце гупнуло десь у горлі.
     — Чому ти це робиш зі мною?.. — прошепотів він, і в його голосі з’явився біль. — Чому обираєш якихось покидьків, які не варті й доторку до тебе?
     Він схопив мене за плечі, наче боявся, що я втечу. Його очі блищали, і в них плескалася нестримана емоція, така болюча, чиста, але небезпечна.
     — Кетті… благаю… обери мене. Скористайся мною!
     Я завмерла. В його словах не було фальші. Це був крик душі. І саме тому він вразив глибше, ніж будь-яке зізнання у коханні.
     — Скажи щось… будь ласка, — прошепотів він. — Не мовчи.
     Я вдихнула, але голос зрадив. І все ж змогла.
     — Пробач, Еріку. Але я не можу. Не можу відповісти тим, що ти відчуваєш.
Він здригнувся, але не відступив.
     — Я знаю. Я не чекаю, що ти покохаєш мене просто зараз. Але ж… ти можеш хоча б… — він затнувся. — Використай мене. Не їх, не тих мерзотників, яким ти байдужа. Мене.
     — Еріку, ні! — я відступила в сторону, але він стояв, не рухаючись.
     — Але я ж даю згоду! — вигукнув він, очі палали.
     — Ти не розумієш, що говориш! — зірвалось у мене. Крик відлунював у тиші кімнати. — Це вб’є тебе. Не фізично, а зсередини. А я не можу бути тією, хто зробить це з тобою.
     Я вдихнула глибше, відчуваючи, як у горлі стискає.
     — Еріку… ти мені важливий. Ти мій друг. Я не хочу завдавати тобі болю. Якщо ми переступимо цю грань, ти створиш ілюзію, яку я не зможу підтримати.
     Я зробила паузу.
     — Я не відчуваю ні до кого… таких почуттів. І не відчую. Моє серце не вміє кохати так. 
     Тиша. Він стояв мовчки. Дихання часте, погляд порожній. І тільки біль чистий, не прикритий давав про себе знати. Потроху він почав приходити до тями. Його плечі опустилися, руки теж.
     Він відступив на крок.
     — Напевно, мені варто змінити обстановку, — сказав тихо, хрипко. — Я піду…

Цей епізод нагадує мені, що іноді ми не вибираємо, кого любити. Але завжди вибираємо, чи не зруйнуємо себе через це.

Тож хотілося б дізнатися: Що для вас важче — зізнатись у почуттях чи відмовитись від них?