Йоан жодного разу за все своє недовге людське життя не отримував відмови від жінки. 

Поки не зустрів Люду. 

Горе-послушник збентежений. Та що там казати - офігівший! Прийшов його час лити скупі чоловічі сльози та каятися у тому, що не зберіг.

Уривок:

Вона його забула. Вирвала зі свого серця та життя. Він сам винен, бо своїм ставленням змусив її шукати кращої долі.

   Йоан стояв на колінах із заплющеними очами, опершись ліктями на ліжко. Молодий послушник був вражений власному відкриттю: невже їй було так само важко? Невже вона теж носила з собою тягар непотрібності, самотності та печалі? Почуття накочувалися на нього метровими хвилями, відкриваючи нові глибини незнаного досі. Що він відчував: образу, гнів, розпач? Чи все одразу? Скільки ще гріхів ховаються в його душі? Чи достойний він тепер тієї стежини, яку вибрав для себе понад дев’ятсот років назад?

   Чи достойний він тепер Люди? Йоан ще ніколи не був відторгнутим. Це через нього жінки страждали, лили сльози і навіть проклинали. І ось тепер прийшов час і йому приміряти цю шкуру.

   Він стежив за нею на ринку кілька днів поспіль. Ніби злодій, крався у натовпі, ховав обличчя під каптуром і обминав її, низько опустивши голову. Люда ж сміялася, жартувала і нікого не шукала в юрбі. Її влаштовувало те життя, яке вона мала тепер, і Йоан все більше схилявся до думки, що то на краще.