Тихої ночі, сонечки!

Запрошую до нового розділу історії Максима та Каміли.

✨✨✨

— Максиме, ти коли останній раз займався справами компанії? Чи, може, у тебе батько всім керує? Наскільки мені відомо, всі документи поки на ім’я твого батька... Чи не так?

На мої слова Князь хмикає і проникливим поглядом оцінює мене.

— Хто ти, чарівне створіння? Я гадав, ти тільки в своїх помадах, тюбиках та мазюках шариш.

Великими очима дивлюся на чоловіка — він мене вбив своїми думками, які щойно озвучив.

— Тобто жінка — це тупе, безголове створіння, яке не здатне ні на що? — сухо уточнюю.

— Я такого не казав, — відмахується він.

— Прямо не сказав, але в твоїх словах це проскочило, — невдоволено фиркаю. — Отож, коханий чоловіче, затям: я не твоя Соломія і не Сніжана. Май повагу до мене, як до самого себе, якщо хочеш, аби в нас все було гуд, — Князь великими очима дивиться на мене, а я тим часом підіймаюся й, вставши босими ногами на підлогу, наказую: — А тепер двері відчини, я хочу їсти та спати.

Князь дивиться на мене, навіть не моргаючи, а тоді, теж піднявшись, холодно нагадує:

— Ми не договорили...

Мене дратує його наполегливість, тому перебиваю чоловіка:

— Сьогодні вже надто пізно для розмов... 

Книга тут...

Приємних емоцій!