Коли Саші було вісімнадцять, його життя крутилося навколо навчання, роботи у компанії батьків і нескінченних дедлайнів.

Він не чекав змін, не мріяв про щось особливе — поки одного дня не зустрів її

.Її звали Аліна.

Сімнадцять років — і в очах більше глибини, ніж у багатьох дорослих.

Вона прийшла на стажування, несміливо тримаючи папку з документами й ноутбук, який здавався більшим за неї.

Та вже через кілька днів усі помітили, що в офісі стало якось світліше.

Її сміх — тихий, але щирий.

Її голос — м’який, але з ноткою впевненості, що розкривається поступово.

А коли вона зосереджено працює — здається, що час зупиняється, і навіть монітор світиться трохи тепліше.

Саша бачив у ній відображення тієї самої енергії, що колись запалила серце його мами.

Тільки тепер — це вже його історія.

Історія, яка почалась із випадкового погляду в коридорі, коли він приніс їй каву, бо “вона виглядала надто втомленою для стажерки”.

Аліна тоді просто посміхнулась і сказала:

— Дякую, я теж думаю, що кава може рятувати життя.

Вона не намагалася сподобатись.

Вона просто була собою — і саме це підкорило його.

Її день починався з того, що вона записувала у блокнот короткі цитати — мотивуючі, життєві.

“Роби те, що відчуваєш. Навіть якщо боїшся.” — одна з її улюблених.

І, здається, саме так вона жила.

Не думаючи про наслідки, а відчуваючи.

І, можливо, саме це і стало початком історії, яка змінить не лише їх, а й усе, що вони знали про кохання.Аліна