«спадок без права відмови» — завершено. ❤️❤️❤️

«Спадок без права відмови» — завершено. Але чи справді все зрозуміло? 
Чи розгадали ви, ким насправді були Олексій, Борис і Фелікс? Бо Лана — вже так.
Тіні листопаду, магія старого будинку і зустріч, що змінює долю…
Світ, де межа між реальністю та містикою стирається, чекає на вас.
Якщо ця історія торкнулася вас — дайте знати ❤️
https://booknet.ua/book/spadok-bez-prava-vdmovi-b444543 Вона стояла у нотаріальній конторі. Все виглядало занадто правильно: блискучі столи, ручки в підставках, документи зі штампами. Олексій – поруч, спокійний, мов тінь. Борис – десь на задньому плані, занадто усміхнений. Нотаріус тримав угоду й простягав ручку.

– Підписуйте, пані Лано, – мовив він медовим голосом.

Лана нахилилася й поставила підпис… і він раптом почав зникати. Спочатку повільно, потім усе швидше немов розчиняючись у повітрі – аж поки папір не став зовсім порожнім. Із залишків чорнила здійнявся тонкий дим, що поступово набув форми котячого силуету.

– Що це? – спитала вона.
– Це жарт долі, – відповів Олексій і підморгнув. – Мабуть, не та ручка.

Нотаріус розгублено шукав запасну, але всі ручки в кабінеті почали плавитися, наче воскові. Печатка злетіла в повітря й прилипла до стелі. Борис перехрестився. А Олексій лише розвів руками:

– Я ж казав, усе вирішу до ранку.

І в ту мить сон закрутився спіраллю: чорнило перетворилося на ніч, стеля – на зоряне небо, а нотаріальна печатка – на місяць, який котився просто в її долоню.

Лана прокинулась від легкого сміху. Олексій стояв біля вікна, у сорочці з підкоченими рукавами, тримаючи чашку кави. На підвіконні сидів той самий чорний кіт з білою плямою, задоволено звісивши хвіст.

– Доброго ранку, сеньйорито спадкоємице. Прокинулась? – сказав Олексій, не обертаючись. – Сон був цікавим?

Вона примружилася:
– А ти, випадково, не режисер моїх снів?

– Можливо. Але я працюю без сценарію, – відповів Олексій, посміхаючись. – Тут усе по-справжньому.

Фелікс м’яко нявкнув, мов підтверджуючи: так, гра тільки починається.

– Це я сплю чи вже ні? – буркнула Лана, сідаючи.

– Хто знає, – знизав плечима Олексій. . – Тут межа між сном і реальністю тонша, ніж здається.