Рецензія ⚡ Поза марафонами✍️

Вітаю, шановне творче товариство!⚡✨✨ 

Давненько я не писав рецензій. 

Вчора помітив, що моя збірка рецензій Читати Серцем перейшла в статус замороженої. “Непорядок” — подумав я, і вирішив негайно виправити. Тим паче, що давно обіцяв рецензію пані Уляні. 

Тож:

Рецензія на твір Уляни "В одному ритмі серця" 44 сторінки в рамках особистої ініціативи погодженої з авторкою.

Іноді життя б’ється не в серці, а в тиші між його ударами. Саме про цю тишу — твір Уляни “В одному ритмі серця”.

Твір торкається теми, що рідко звучить у сучасній прозі настільки щиро: межа між життям і смертю, між серцем, яке любить, і серцем, яке зупиняється. Головна героїня, Аня, дізнається про страшний діагноз. У її грудях — не просто хворий орган, а поле битви між долею і надією. Кожен її день — це окрема молитва, кожен подих — виклик смерті.

Коли Аня вирушає до Карпат, щоб гідно прожити останні місяці, ми бачимо не втечу, а пошук себе — у красі гір, у спогадах дитинства, у бажанні відчути, що життя все ще має сенс. І саме там вона зустрічає Северина — простого, але світлого хлопця, який стає для неї тим, що сильніше за ліки: ніжністю.

І тут починається історія, у якій кохання — не втеча, а прийняття. Вона не має часу на звичні фази “знайомства” й “розвитку стосунків”: усе відбувається так, ніби саме життя вирішило зіграти свою останню симфонію в прискореному темпі.

Між ними народжується почуття — чисте, світле, без обіцянок на завтра. І тим воно ще дорожче. Їхні розмови, прогулянки, короткі зустрічі стають моментами, в яких пульсує весь сенс існування: від радості — до страху, від спокою — до розпачу. Але справжня любов, як і справжнє життя, не просить гарантій. Вона просто є.

Та доля має свій ритм — суворий, інколи не справедливий. Далі — події, що змінюють усе. І хоча авторка не перетворює історію на мелодраму, у кожному рядку відчувається напруга між світлом і тінню. Те, що трапляється з героями, — це не лише випробування почуттів, а й перевірка самої людяності: наскільки ми здатні віддати частинку себе іншому — буквально й духовно.

Уляна пише проникливо, без надмірних прикрас. Її стиль — теплий, природній, довірливий, легкий. Вона не маніпулює емоціями, а веде читача до них м’яко, як лікар, що говорить правду, але тримає за руку. Саме тому ця історія не сприймається як трагедія, навіть коли серце стискається. Бо головне, що залишається після неї — не сльози, а тиша. Та, у якій б’ється ще одне серце — твоє.

Останні сторінки твору — як удар дефібрилятора по душі. Северин, що втрачає рідну людину, і Аня, що отримує її серце — це символічне єднання двох доль, які відбулися лише завдяки болю. А фінал, це — не трагедія, а, радше, метафізичне продовження: бо любов, навіть якщо тіло не витримало, все одно залишається у світі.

Аня — для мене тут уособлення тихої, світлої мужності. Вона не бореться за життя у звичному сенсі — без пафосу, без виклику долі. Вона приймає її як щось, що не належить їй цілком, але встигла наповнити своїм світлом. У ній є гідність того, хто не проклинає біль, а намагається зрозуміти його сенс.

Вона — як промінь, що знає, що згасне, але все одно хоче освітити ще кілька облич, перш ніж темрява прийде остаточно.

Її трагізм у тому, що вона розуміє більше, ніж дозволяє собі сказати. І все ж вона залишається ніжною. Не зневіреною, не гіркою, а ніжною — навіть перед обличчям неминучості. Це сила не боротьби, а прийняття.

Северин — інший полюс цього пульсу. Він — той, хто вчиться не тікати від болю, а пройти крізь нього. У ньому є щось глибоко людське, щось від людини, яка не готова до великих рішень, але приймає їх, бо ніхто інший не зможе. Його вибір — це жертва, але не героїчна, а справжня: та, що нищить всередині, але рятує іншого.

Він не ідеальний, не романтизований. І саме це робить його справжнім. У ньому борються провина, любов, страх і відповідальність — і перемога будь-якого з цих почуттів болить.

Між ними — не просто історія кохання, а зустріч двох душ на перехресті життя і смерті. І те, що вони встигли впізнати одне одного, — це вже диво. Вона — як тихе “дякую” світу. Він — як болюче “пробач”.

Разом вони творять історію, у якій серце — не просто орган, а метафора всього людського: крихкого, але нескінченного.

Северин після всього стає не “тим, хто втратив”, а тим, хто навчився жити з пам’яттю. І в цьому є особлива краса. Уляна не дала читачеві простого щастя — вона дала справжність. І це навіть глибше, ніж якийсь “хепі енд”. Бо хепі енд — це завершення, а її фінал — це тиха вічність.

Аня залишається з ним — у серці, у кожному його рішенні, у кожній доброті, яку він далі несе.

І ця дитина, яка народилася — це теж символ продовження. Неначе світ відгукнувся на його втрату, подарувавши йому нове серце — у тій маленькій істоті, яка колись дізнається, чому тато завжди носить квіти на два місця.

“В одному ритмі серця” — це не просто історія кохання. Це роздум про сенс існування, про межі дару життя, про те, що любов сильніша за страх і крихкість тіла.

Коли я закінчив читати, мені здалося, що сам почав чути — як десь поруч, тихо, але впевнено — продовжує битись те саме серце.

Бо коли Северин вимовляє: “Марта — була моїм домом. Аня — надією на новий.” — ці слова прорізають простір. Бо в них — суть усього: любов не вмирає разом із тілом. Вона просто переходить з одного серця в інше.

Цей твір, важко назвати просто “любовним романом”. Це — історія про те, як серце може стати одночасно символом життя, болю й кохання.

Після прочитання залишається тиша. Така, у якій ще довго відлунює серце — не лише героїв, а й твоє власне.

Бо воно починає битися в одному ритмі з цією історією.

Підписуйтесь на авторку Уляна коментуйте та ставте сердечка❣️❣️❣️

З повагою

Ромул Шерідан ✨